«Секта», оповідання

— Вони ні з ким не товаришують, весь час самі! Чи то гордують, чи то вже мітять, кого вербувать. А завербують рано чи пізно, це факт! Може, вони сюди заслані... — яскраво нафарбовані губи секретарки з низького старту полетіли виказувати все, що накопичилося всередині. В такі моменти вона нагадувала повітряну кулю, з якої вирішили помірно випустити повітря. — Якісь вони аж занадто чистенькі, ви хіба не помітили? А працюють же на складі! Мужицька праця! І при цьому...

— І з ними спробуй поговори! — проштовхнувся крізь армаду чужих слів Литка. — Городять нісенітниці, як іноземці. І навіть не лаються... Точно, релігійні, кажу я вам.

Баба Соня гидотно посміхнулася. Вона не довіряла людям із занадто чистою вимовою.

Проте Леля вочевидь сприймала ситуацію дуже серйозно.

— Це вам не смішки якісь! — ящик під секретаркою виразно репнув скотчем. — У мене в сусідки двоюрідний брат в секті роками був, і що? Забрали!

— Куда? — подав голос КПП.

Скоріше за все, він, як особистість творча, просто вчепився за перше-ліпше питання, щоб себе проявити, без контексту, проте Леля була вкрай задоволена участю аудиторії. Всередині неї вже двадцять років у пекельній агонії помирала акторка.

— Знамо куди! — з апломбом виголосила жінка, — Збожеволів же! Олена каже, шпалери гриз...

КПП хотів щось зауважити, та якось на півдорозі передумав. Несформований звук спіткнувся об губи.

Литка вирішив скористатися драматичною паузою.

— Той хоч гриз. А ці наші ланці нічого не їдять.

— Може в них, біснуватих, свій піст є! — перехрестилася Софія Батьківна.

— Так у піст хоч щось можна, а вони наче повітрям харчуються...

— Кніжниє чєрві! Гризут граніт наукі! — прогикав КПП, здіймаючи змістовно зведені пучки, немов хотів вхопитися за сенс власних слів.

— Може і так, — почухав вуса Литка, — та стіл займають дарма. Єдиний, між іншим, стіл. День у день, день у день...

Софія Батьківна гупнула шваброю об підлогу.

— Та всрався вам той стіл? Ви все одно всі по полудню пить поміж стосів бігаєте!

— Мовчи, жінко! То щоб руки не трусились! — обірвав її Литка.

Старший комплектувальник Пильцин-Чорнопес кивнув своєю важкою від хмелю і від того, що шийка була затонка, головою.

— Єслі человєк нє пьйот і нє куріт, понєволє задумуєсся, а нє сволота лі он?

— Пушкін! — ляпнув себе по коліну Литка. — І супроти класика ж не попреш!

— Такоє, почті...

Старший вантажник поглянув на годинник на міцній рябій руці. Цікаво, чи почали вже вантажники без нього?

— Я пропоную ось що, — виважено промовив він. — До кінця тижня наглядатимемо за цими двома. Зберемо докази, а потім Могильнику кляузу на стіл — лясь! І хай карає їх як знає за цю їх...

— Антигромадську поведінку! — допомогла Леля.

— Так, за неї. Всі згодні?

Незгодних не було.

Литка був вкрай задоволений зборами. Він навіть встигав до генделя, якщо з транспортом пощастить.

Протягом декількох днів старший вантажник складу Литка очей не зводив з нових комплектувальників і встиг вивчити їхні звички.

Працювали як всі, може деколи навіть краще. Норму виконували —  не інакше як для того, щоб інших в дурні пошити. Адже кожен на складі знає, що норма — то лише побажання, а не правило, то для працівника всього лише безневинне «от якби...».