«Секта», оповідання

— Я вже за ці твої вірші, Протасовичу, можу тебе…

Леля обережно поклала на стіл заповнений крихітними літерами аркуш паперу і навіть постукала по ньому накладним нігтиком для привернення уваги.

— Лелю, це що таке? — схопив папірець начальник.

— Це — звіт, — вимовила жінка тоном відмінниці і склала свої неслухняні губи докупи так покірно та любо, як діти складають руці, коли їх лають.

— Гоша байдики б’є, — гаркнув Литка. Він за день до цього виконав майже половину від норми, отже вважав, що напрацював собі на право голосу.

—  Можете побачити, хлоп став працювати менше. А все тому, що наші інтелігенти його взяли під своє півненське… — Литка скривився. — Півняче крильце.

— Свєршилось! — звів жовті не від надлишку засмаги, а від браку печінки, руки КПП. — Оні захвативают нас по одному! Раздєляют, гражданін Могільнік, і тєпєрь будут властвовать…

Могильник повільно випустив з легенів повітря. Здавалося, що навіть спроба спокійно дихати була для його організму неабияким викликом.

— Ви хочете, щоб я звільнив двох нормальних працівників за те, що дитина двадцятирічна десь коробку скотчем криво заклеїла? — процідив начальник. — Та ви ж самі, трутні, стільки грамів не вантажите, скільки в генделі вижираєте за день…

— Обережно, — розплився у посмішці Литка, — а то нам може здатися, що вони вже і до вас дісталися, пане Могильник… А вам хіба потрібна та вся морока, якщо ми з Лелею схочемо взяти у вантажників декілька підписів у петицію?

Могильник хапнув повітря.

— Шантажувати мене вирішив, морж арктичний? Та твої вантажники ручку в пальцях не втримають, не те що петицію підписати… Кожен же п’яний, як чіп, день у день!

— І в такому стані з ними напрочуд легко домовитись, — вишкірилася Леля червоною пащею гарпії, яка щойно вполювала обід.

Могильник відкрив рота, та з нього вирвалось лише безсиле булькотіння.

Чоловік ще раз поглянув на звіт, поглянув на своїх підлеглих, які лещатами юриспруденції взяли його в заручники.

Він все-таки мав і над собою начальство — мережа складів не маленька… Та совість він мав таки теж.

— Виїли! — вигукнув Могильник. — Нормальних людей взяли — і з колективу вижили, гниди!

Коли начальник витяг зі столу два аркуші паперу, Литка посміхнувся, розтягуючи вусату пику по горизонталі з усіх сил.

— І що це воно буде? — ввічливо поцікавився він.

— Заява про звільнення, — гаркнув Могильник у відповідь. — А тепер ідіть звідси, і щоб я вас тиждень в своєму кабінеті не бачив — мінімум! І про преміальні забудьте.

Коли за коаліцією шпигунів зачинилися двері, Могильник розбірливо вивів на аркуші: «Заява про переведення».

Петрусяк чекав, сидячи за обіднім столом, поки Парасюк заштовхає джинсову куртку у свою маленьку валізку.  День знову видався спекотний, і чоловік сподівався, що книжковий склад ТОВ «Розумник» під номером два виявиться менш задушливим, ніж третій.

Це мало прояснитися вже завтра.

— Знаєш, я насправді радий, що нас переводять, — видихнув Парасюк. — Місцеві люди мені здалися якимись…

— Якими?

Парасюк знизав плечима.

— Навіть не знаю, Вадиме. Дивні вони, всі окрім Гоші. Тобі так не здається?

— Ну, я не встиг ні з ким до діла познайомитись. Вони ж увесь час, коли не працюють, проводять десь в генделі… Нема коли з людиною тверезою поговорити…