«Секта», оповідання

— Оні і правда нєрєдко абстрагіруюца, — закопилив губу Пильцин-Чорнопес, і виглядав при цьому як науковець, все життя якого було присвячене вивченню Парасюка з Петрусяком. Він завжди виглядав дуже розумним в тверезому стані. –—Я нє довіряю ім ні на грош, начальнік. Вот ні на грош! Я б на іх добросовєстность і гроша ломаного нє поставіл…

Могильник втомлено прикрив очі.

— Ти мені, Костянтине, про розподіл грошей не кажи. Я тебе, мільйонера, знаю: мабуть, уже в сторожового пса на пляшку займаєш, бо інші не дають.

— І вот по какому праву…

— Так, тихо! Я думаю.

Начальник притис пучки до скронь. Подивився на годинник на стіні: обідня перерва добігала кінця.

Могильник зітхнув.

— Ви ж до мене вже не вперше бігаєте жалітися. Скажу те, що казав і раніше: мужики хороші, працюють добре. Те, що не п’ють, то їхня справа.

— Але це ж таки дивно…

— Литка, вгамуйсь. Ще раз повторюю: в мене з ними проблем немає. Одне тільки бісить, що ви через них собі голови морочите і замість того, щоб нормально працювати, пліткуєте, як старі баби.

— От бачите, як їхня присутність погано на нас впливає, — тихенько вставила Леля, кокетливо кліпаючи.

— Ви самі на себе погано впливаєте, — гаркнув Могильник. — Ідіть працюйте, лобуряки! Парасюк і Петрусяк нікого від роботи не відривають і самі встигають більше вашого. Не бачу причин їх карати.

— Але…

— Зав’язуємо з самодіяльністю, шановне панство. Я своє слово сказав. І щоби більше я вас тут без належного приводу не бачив!

Леля мало не перевернула бабу Соню, коли відчиняла двері.

— Фіаско, — знизав плечима КПП.

— Нічого подібного! — прохрипів Литка, адже іти усупереч волі Могильника під його ж кабінетом було не надто розумно, і тут бравада таки має почекати. — Нам просто потрібно більше доказів. Пропоную двічі на тиждень збиратися після роботи, поки нарешті не знайдемо щось, що стане приводом до звільнення цих ланців.

— І чи так вони вам в печінках засіли, аби гнати їх під три чорти? — скривилася баба Соня. Вочевидь, її гидотство поширювалося і на ворогів, і на спільників.

Литка побурів од гніву.

— Ці суб’єкти ведуть себе антигромадянсько та нам не дають спокою. І Могильник їх так не бачить, як бачимо ми. До того ж, Софія Батьківна, це тепер — справа принципу.

Через два тижні в напівпорожньому складському приміщенні баба Соня гордо спиралася на швабру. Після розпачливих споглядань за Парасюком і Петрусяком прибиральниця, як їй здавалося, нарила справжнє «золото».

— Хлопчики й дівчатка, ось я вам що скажу… — баба обвела присутніх значущим поглядом.

Литка недовірливо мружився. Не вірив, що хтось впорався зі шпіонажем краще за нього.

Леля позіхала. За два тижні гонитва за доказами встигла їй тричі набриднути. До того ж вона безрезультатно (поки що) намагалася пускати неодруженому Парасюку бісики.

Костянтин Протасович Пильцин-Чорнопес був синій, як слива.

Вантажників згребти не вдалось.

Збори проходили згідно з планом.

Баба Соня набрала в груди повітря, її робоча сорочка напнулась вітрилом.

— В мене з’явилися підозри, що наші шахісти перейшли в наступ і тепер активно вербують у свої ряди інших працівників.

Усередині театральної паузи Леля та Литка перезирнулись.