«Секта», оповідання

На обіді засиджувалися за тим столом, ніби їм там медом намазано. Потім знов працювали і з роботи одразу йшли додому, замість того, щоб в гендель, з усіма.

Антигромадська поведінка, як в словнику прописано.

Проте маючи душу широку та щедру, Литка вирішив таки хоч спробувати «вилікувати» новачків від їхніх дивацтв старим перевіреним методом.

— Шановний колего, — звернувся старший вантажник до Петрусяка коли черговий робочий день добігав кінця, — а чи не перехилити вам з нами всіма по чарці? Познайомитесь ближче з колективом, вам саме час — місяць працюєте, а все тиняєтесь одинаком…

Петрусяк задумливо дивився на Литку, але ніби перед собою нічого і не бачив. Погляд його проходив крізь вусатого вантажника, наче промені рентгену, і так само пробирав аж до кісток.

«Так може дивитися тільки людина, якій вже давно всі мізки промили», — вкрився сиротами Литка.

— Пане Петрусяк?

Новий комплектувальник здригнувся. На вустах його затремтіла маленька лагідна усмішка винного.

— Перепрошую, чи ви не могли б повторити питання? Я трохи замислився…

— А ви, як я бачу, немало замислюєтеся. Ви та ваш товариш, Парасюк. І про що оце ви там думаєте? — іронічно посміхнувся у вуса Литка.

Петрусяк знизав плечима.

— Сьогодні мій розум окупований аналізом варіанту Канінгема в Королівському гамбіті.

Литка оторопів. Він зрозумів про «сьогодні мій розум окупований», а далі вже верзлося щось таке страшне, що вантажник і уявити не міг, що ж це за жах оселився в запаленому мозкові Петрусяка.

Але новий співробітник вирішив цілковито добити старшого вантажника і урочисто виголосив:

— А, згадалося, ви мене звали до столу! Прошу мені пробачити, та я вже, мабуть, років шість як не п’ю. Перестав цим ділом, так би мовити, цікавитись. Та за запрошення все одно дякую! На все добре! — і Петрусяк бадьоро розвернувся та попростував зі складу геть, а напрям його руху ні в якому разі не збігався з географічною локацією генделя.

Литка хотів було сплюнути, та стримався. А хотілося — страх!

І от як це розуміти? Людина свідомо відмовляється від дружньо налаштованого товариства навіть тоді, коли Литка  сам (особисто!) кличе. Та це ж для будь-кого іншого — честь!

Хоча після почутого від Петрусяка вислову старший вантажник мав підстави замислитися, а чи людина взагалі той Петрусяк, щоби по-людському поводитися. Його мозок окупував же ж якийсь король…

Литка здригнувся, але не коротко і знічено, як комплектувальник хвилю тому. Ні, всередині Литки тремтів первісний страх перед невідомим. Моторошно таки з тими сектантами поруч працювать, ніде правди діти.

Чоловік вирішив, що після генделя обов’язково зв’яжеться з Лелею — а може вона раптом щось прознала.

А зараз варто було випити. Суто щоб руки не тряслися.

Тим часом Леля часу не гаяла. Затягнувши пасок на одну дірку тугіше та розстібнувши ще один верхній ґудзик сорочки, секретарка була готова вилучати секретну інформацію хоч в Парасюка, хоч у загону німих партизанів.

Перший варіант саме збирався додому, і, схований серед книг, чепурненько складав згорнуту, непридатну через спеку джинсову куртку в маленьку, пропорційну до самого Парасюка валізку.

Від повідомлення дзенькнув мобільник. Парасюк поглянув на екран і чомусь спочатку нахмурився, а потім усміхнувся. Щось і собі там натиснув та взявся закривати валізку. В міру начитаній Лелі він нагадав охайного малого гобіта. Жінка хижо розправила плечі. «Попався», — розпливчато подумала вона, і сама розплилася в посмішці.

— Пане Парасюк, — хрипко прошепотіла секретарка тоном найвищої таємничості і тінню відклеїлася від книжкових стосів, — а що це ви там увесь час у мобілці розглядаєте? Чи то вам ваша кохана пише?