«Секта», оповідання

— Ось і я про те! — клацнула застібка валізи. — Постійно десь вештаються купками, ні з ким не можуть розмову підтримати нормально… І взагалі увесь час шепочуться, а коли подивишся на них — стихають.

Петрусяк замислився на півдорозі, коли вже почав був підійматися з-за столу.

— Ну, тут твоя правда, Сірий. Я колись на власні вуха чув, як вони пошепки говорять про якісь «збори», а я не пам’ятаю, щоб нас з тобою на будь-які збори кликали…

Парасюк соромливо роззирнувся навколо.

— Я, звісно, в усілякі теорії змови не вірю і хочу на цьому наголосити. Та мені здається, Вадиме, друже мій, що нам ще пощастило вчасно звідси вшитися…

— Про що це ти?

— Я вважаю, що наші колеги цілком можуть бути частиною якоїсь секретної організації, культу, або ж навіть секти. Знову ж, це лише припущення, але воно здається влучним.

Петрусяк усміхнувся, пильно придивляючись до чогось поміж стосів.

В декількох метрах від нього, сховані, як їм це ввижалося, серед Ніцше та серії аналізів композицій Могутньої Купки, тулилися одне до одного баба Соня, КПП та Леля з Литкою, і спрагло споглядали за відбуттям своїх ворогів, нехай і не могли почути все, про що вони там шепотілися.

— Це вони що думають — що ми їх не бачимо? — примружився Петрусяк. –—Дивні люди…

Парасюк знизав плечима і повернувся до виходу зі складу.

— Що з них візьмеш? Сектанти.