«Ти в пам’яті моїй...»

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований. Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він — герой, але з префіксом “анти”».

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

***
Цокають коні підковами. Цугом годинники йдуть.
Не перейняти мені їх і не завернути назад.
Ноги натужно гудуть. Наближаючись, бджоли гудуть
і, мов луна, даленіють, минувши одквітлий мій сад.

Гірко під древом пізнання, ковтаючи слину терпку,
знати, що вже не солодкий його заборонений плід.
Все неможливіше вдруге ступити в ту саму ріку,
надто коли вже не тільки при березі тягнеться лід.

Світиться над головою лелечого колеса німб,
і розгортається в небо земної дороги сувій.
Тягнеться погляд у небо, дарма що залишиться в нім
він непомічений, як і пророк у вітчизні своїй.

СВІДОК

Мій горішку міцненький! Колись!
Все, що бачив і чув ти колись
випадково і не випадково,
з перевтоми напруживши зір,
виливай, наче кров, на папір.
Перетворюй мовчання у Слово.

Ти був свідком страшних потрясінь.
Час мости спопелив ще й осін-
ній листочок спалив напослідок.
Час не любить тебе не тому,
що ти завжди перечив йому,
а тому що небажаний свідок
у тобі заговорить от-от.
Ось чому, щоб закрити твій рот,
час пантрує тебе без упину.
Хлібороб ти а чи віршороб,
він, узявши на мушку твій лоб,
жде нагоди для пострілу в спину.

ПРОЦЕС

Стогне простір, привалений часом.
І залізом посвистує смерть.
І провалюється під Пегасом
ненадійна повітряна твердь.

Божевільне бажання літати
з небосхилу сповзає в ковил.
І надходять нові експонати
у музей ампутованих крил.

Світ під слідством розколеться навпіл,
і до справи долучать знавці
об аорту затуплений скальпель
у сліпого хірурга в руці.

І не стане ні кращим, ні гіршим
це прозове життя, у якім
суд відмовиться вірити віршам —
найчеснішим лжесвідкам твоїм.

***
Лежимо на дні трави
голова до голови.
А тим часом Бог працює,
засукавши рукави.

З неба кіптяву змива,
в полі жито полива.
Як веселика, веселку
випускає з рукава.

У траві лежить сачок.
У ріці висить гачок.
Залітає в Боже око,
мов піщинка, літачок.

Лежимо, і дай нам Бог
ні печалей, ні тривог,
ані зради не зазнати
в цій траві, одній на двох.

З поля дощ іде над ліс —
наче плаче хто навскіс.
А ніде ні сліз не видно,
ані приводу для сліз.

А трава — така густа,
що долоні і вуста
ледве тягнуться крізь неї
від колиски до хреста.