«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         І треба сказати, його послугами любили користуватися. Причому, абсолютно різні люди, з різними статками, рівнем освіти, офіційним статусом і різними сенсами життя.

         Він налагодив продаж якогось невідчутного продукту, майже повітря.

Він продавав відсутність моралі та легалізацію цієї відсутності.

         Він знав, що брехня − категорія соціальна, і користувався цим прийомом для управління свідомістю інших.

         У це, створене ним віртуальне дзеркало, сплавлене з людських низинних якостей, він дивився із задоволенням. Тут усі його оборудки й справи відбивалися в каламутній амальгамі сучасності майже, як належить.

         Він раптом пирснув, згадавши фразу, яку виголосив професор на іспиті, коли Антиципатор-студент, незадоволений оцінкою, висловив своє обурення. «Юначе, − відповів професор. − А чи здогадуєтеся ви, що поняття справедливості в наш вік онтологічно недоказове?»

         Тоді він нічого не зрозумів, але з часом... Так-так, правий був професор. До речі, це стосується і поняття моралі теж.

         До того ж, бути моральним у наш час, на думку Антиципатора, було не тільки невигідно і шкідливо для кар’єри. Він вважав, що моралісти знищують світову спільноту, плутаючи і відводячи людей від справжнього життя. Що моралісти дають людям помилкові цінності, бо мораль не споживна і не їстівна.

         А він завжди пам’ятав голодні дні в інтернаті.

****

Ліду розбудило сапання, що ширилося по всій квартирі – це Віталій завзято качав прес, а потім перейшов до вправ на розтяжку й дихання.

         Позіхаючи, вона вийшла з кімнати, подивилася на захеканого і розпашілого брата і тільки головою похитала від здивування. Її, трішечки лінькуватий (завжди йому не вистачало крихітки завзяття чи упертості) «малий», зараз прокинувся рано – ще й сімох годин не було!

         – Ти чому так рано? – запитала, дивлячись на блискучу від поту спину.

         Віталій віджався в останнє і процідив крізь зуби:

         – Невже не зрозуміло? Мені треба форму підтримувати, інакше ніхто і дивитися на мене не схоче. А товар, як знаєш, треба вміти показати «обличчям». Ми ж із тобою вчора про що розмовляли? Пам’ятаєш?

         Ліда кивнула головою.

         – Пам’ятаю...

         Віталій ображено форкнув, підхопив стару гирю і заходився її віджимати. Ліда мовчки топталася попід стінкою, намагаючись придумати, як пом’якшити те, що збиралася сказати.

         – Віталічку, але ж май на увазі, що ти досвіду ніякого не маєш. Навіть на охоронця вчитися треба. Ще й як треба! Є спеціальні курси, тільки вони платні. Може, краще тобі слюсарем на завод влаштуватися? А що? В тебе ж гарна спеціальність... І диплом на руках.

         Брат кинув на неї розлючений погляд, процідив зневажливо:

         – Дякую, сестричко, за високу оцінку моїх можливостей!

         – Ти мене неправильно зрозумів, – захвилювалася Ліда. – Але ж... охоронець – професія ризикована. А тобі навіщо життям ризикувати задля якоїсь поганої або неприємної людини?