«Запах фіалки», пригодницька повість

– Бач, який міцний вузол зав’язався. Якась бісова душа постаралася. Треба добре впріти, шоб його розв’язати.

– А чи він хоч живий? – прошепотіла мати.

– Не сказало ворожіння, шо живий. Але й не сказало, шо мертвий. Кріпись, надійся і Богу молися.

Мати подякувала, віддала вузлик солі і вийшла зі сльозами в очах.

– Мамо, не журіться, – сказав я. – Дід шось придумає. Або я. От побачите.

– Дай то Боже, синку.

Коли ми повернулися, дід уже був удома.

– Шо, тату? – кинулася до нього мати. – Шо сказав староста?

– Обіцяв написати бомагу у волость… Але це таке… – махнув дід рукою. – Бомага все стерпить.

– Шо ж його робити? – геть зажурилася мати.

– Лягай спати, дочко. А вранці, на свіжу голову, вирішимо.

Дід пішов до себе. Василь тихцем чкурнув женихатися у Полуднівку. А я, укрившись рядном, вмостився на лежанці і довго лежав з розплющеними очима. Мати, стоячи на колінах перед образами, ревно молилася за батька. Я краєм вуха чув її шепіт, картав себе, що мало помагав матері, і на душі в мене було мулько. І незчувся, як заснув.

Розділ четвертий

Дідове рішення. – З печі на лежанку. – Навпростець за дідом. – Таємничий вершник.

Уранці дід прийшов до нас і вмостився на покуті. Мати теж присіла до столу, а ми всі четверо обступили їх зусібіч. Дід помовчав і сказав:

– Завтра, дочко, рушаю на Каховку.

– Ой, лишенько! Може не треба, тату?Може Данило вернеться сам?

– Чекати з моря погоди, склавши руки?

– Це ж світ за очі!

– Не близько. Верстов двіст, в один кінець. Хіба хочеш, дочко? Мусиш. Напечи мені з десяток паляниць.  І коржів. Буду сьогодні збиратися.

– І я з вами! – запалився я.

– Аякже, – відказав дід. – З печі на лежанку.

– Чого це?

– Того. Хто матері помагатиме?

– Василь! І дівчата. Я їм гостинців куплю. Добре, дівчата?

Дівчата дружно закивали голови – вони завжди були на моєму боці. А Василь усміхнувся:

– Коли це ти розбагатів?

– Я зароблю!

– Де?

– Де–небудь!

– Та з тебе такий робітник, як з клоччя батіг.

Я нишком показав Василеві кулака. Завжди цей Василь стає мені поперек дороги. Ось я виросту, то буде він бідний!

– По дорозі заскочу в Цвітну, візьму там посуд, – вів далі дід. – І завезу Галі. Теж буде якась копійка.

Баба Галя була дідовою двоюрідною сестрою, у якою ми завжди ночували, коли їздили ярмаркувати в Єлисавет. Вона підторговувала на базарі різним дрібним крамом,  який вряди–годи їй доправляли з села.

– Циганку візьмете чи воли? – спитала мати.

– Циганку. Так швидше. Там й вам воли потрібні. Незабаром орати.