«Запах фіалки», пригодницька повість

– Еге ж, – сказав крамар. – То ви його знаєте?

– Здогадуємося, – похмуро сказав дід. Ми перезирнулися. Не було жодних сумнівів, що це був Гайдук.

– І кісточки на його руках кровили, – розбалакався крамар. – Мабуть, перед тим з кимось чубився.  І синець під оком. Ударився об одвірка, каже. А які у степу одвірки? Хіба шо в корчмі?.. Він ще й чоботи мені сватав.

– Де вони?

– Я не взяв, на бісового батька вони мені? Каже, знайшов на березі. Хто б це кинув чоботи на березі? А другого дня тут питали зниклого чумака.

– На березі, кажеш?

– Тут, недалеко. На березі, – закивав головою крамар.

Ми подалися на берег, але ніяких батькових слідів, звісно, не знайшли. І не дивно – за місяць тут проїхали сотні возів.

– Поїдемо униз по Дніпру, – сказав дід. – Може, щось знайдемо…

Що ми знайдемо – він не договорив, а я не наважився перепитувати. Шлях униз уздовж Дніпра петляв серед озерець і боліт. Колеса по ступиці грузли в піску, ми пленталися за возом, і Циганка насилу тягла порожнього воза.

Ні в селі Британи, яке перше трапилося на нашому шляху, ні в Анисимівці ніхто нічого не чув. Але згодом нам поталанило. Місцеві чабани згадали, що кілька тижнів тому до Корсунського монастиря прибився якийсь бідолаха… Зажевріла надія, і попри втому, ми заквапилися далі.

За годину вже стукали в монастирську браму. На порозі постав статечний монах з гирлигою в руках.

– Доброго вам дня. Ми шукаємо чоловіка, який прибився до вас, – сказав дід.

– Був такий. Ледве ноги переставляв. Тижнів зо два лежав, марив, поки не відпоїли травами. А коли прийшов до тями, то пригадав, що його звати Данило.

– Авжеж, Данило!

– Казав, що перед перевозом у Каховці пішов з земляком на Дніпро купатися. А далі нічого не пам’ятає.

– Де він зараз?

– Позавчора відправили в Олешки до фельдшера.

Ми раділи. Батько живий. І ми його знайдемо! Дід тицьнув монахові копійчину, перехрестився, і ми подалися на Олешки.

– Пам’ять, дасть Бог, вернеться, – сказав дід. – Головне – живий… Гайнемо в Олешки, а звідти через Херсон і Миколаїв додому.

– Треба наздогнати. Бо Гайдук десь його підстереже.  

– Не вчи вченого їсти хліба печеного, – буркнув дід.

Від Корсуня до Олешків піщаний шлях був ще важчий, а край геть дикий. Хіба шо десь на видноколі мріли поодинокі маленькі хутори та  хмарами блукали отари овець. Кілька разів прямо на дорозі траплялися змії, і я злякано попереджав про них діда. Але дід щоразу мене заспокоював:

– То жовтобрюхи. Вони не отруйні. Але можуть вкусити або злякати коня.

Я тримав Циганку за вуздечку так, шоб вона не змогла побачити плазуна; ми звертали на узбіччя й обережно об’їздили жовтогарячий клубок, який при нашому наближенні щоразу згортався в бублик, готуючись до нападу. Фіалка тулися до матері з другого боку, наче теж відчувала небезпеку.

Біля Козачих Лагерів стали на вечірний спочинок біля рибалчиної хижки. Рибалка пригостив нас навдововижу великими і смачними динями. Дід налив по чарці «штрафної». Зайшла мова про минувшину. Я довго, поки не почав дрімати, чув їхню розмову. Говорив, правда, здебільшого рибалка, якому вочевидь кортіло з кимось побалакати.