«Запах фіалки», пригодницька повість

– Колись були козаками, а тепер, кажуть, шо ми  хахли. Чи малороси.

– А хіба би малі ростом? Он ви який високий. І я ще виросту!

– Діло не в рості.

– А в чому?

– Так як його сказати… Вчені люди скажуть, шо, наче, є малороси, великороси, – це ті, шо по–московськи балакають, – і білоруси. А разом, наче, вони один  православний народ.

– Так і молдавани православні. Вони теж один народ з нами?

– Та ні.

– А чого?

– Бо вони говорять не по–нашому.

– Так і москалі говорять не по–нашому. І одягаються не так, як ми.

– Та воно так. Але, бач, учені люди стоять не своєму. Дехто, правда, почав говорити, шо ми українці. Бо живемо на Україні, і мова наша українська. Може й так, може й ні – я не знаю. Я тобі ку, Ліксандре, шо треба вчитися, тоді знатимеш, хто ми. І нам розкажеш.

– Та я ж не проти. Але малорослим я шось не дуже хочу. Краще вже козаком називатися. Або українцем.

– Були козаками… А стали кізяками. – Дід махнув рукою, взяв уламок хреста і поклав на воза. – Візьму додому, хоч така пам’ять буде…

В Олешках знайшли фельдшера.

– Нам сказали, що до вас доправили больного з Корсунського монастиря, – сказав дід.

– Як хвамілія?

– Приймак Данило Сидорович.

Фельдшер розгорнув шнурову книгу, поводив пальцем і відповів:

– Був такий. Подався на Єлисавет через Херсон.

– Коли?

– День тому.

– О, та ми його можемо догнати, – зрадів дід.

– Можете, бо він геть слабий. Я нараяв йому проситися до чумаків, щоб підвозили. Бо сам пішки не дійде.

Розділ тринадцятий

Херсонcька пристань. – Кантоніст Михайло Балагула. – У діда є син? –Дядько Михайло їде з нами. – Компас.

Олешківський стерновий вправно причалив своїм «дубом» праворуч від міської пристані, обліпленої барками, байдаками і шаландами. Спочатку вивели Циганку та Фіалку, а потім виштовхали воза.

Вище по течії Дніпра, ближче до корабельні, згортаючи вітрила, приставали і розвантажувалися «дуби» з кавунами, динями, капустою, цибулею, морквою, огірками, баклажанами і виноградом. Аж не вірилося, що люди можуть стільки з’їсти. Ближче до центру пристані пришвартувався пароплав «Гусар». Біля нього товпилися пасажири. Особливо багато було жінок – і всі вбрані яскраво, по–городському.

– Куди цей корабель?

– М’ать на Одесу, – сказав дід.

– Без вітрил?

– А в нього парова машина, як на чугунці.

– Такий як у Бериславі?

– То буксир, така собі робоча конячка. А цей, бач, який – по морю може ходити.

– І не тонуть?

– А чого їм тонути?