«Запах фіалки», пригодницька повість

– Казали наші діди, шо тут на хуторах довкола Олешків жили колись вільні люди. А потім з’явився панський економ. І сказав: це вже панські землі. І всіх без розбору позаписував у «ревізію», у тому числі й козаків з усім сімейством. Коли восени дехто з них надумав перейти на інші землі, економ зайняв їхню худобу. Мовляв, хто де живе – там і повинен лишатися. І, крім того, – відбувати панщину. Люди послали своїх виборних в олешківський суд. Приїхав суд з донами. Так у нас називають донських козаків. Зігнали людей нагаями докупи. Тут ми й довідалися, що, коли писалася ревізія, ми повинні були подавати бомагу на вільні землі. А оскільки люди цього не зробили – стали кріпаками.

– Чого ж не подавали бомаги?

– Хто ж знав? Ніхто ж нам – ані мур–мур… Хто з козаків казав, шо це обман, – тих дони прив’язували до лави і били лозою, доки не корилися. Так вільні люди  й поставали  панськими…

– Тепер же воля,  – озвався я.

– А нашо вона мені тепер – старому? Уже, хлопче, доживатиму віку, як є. На хліб–сіль рибою зароблю.

– А де тут жили козаки?

– Це далі, в Олешках, – відповів рибалка, – І я раніше там жив. Коли був малим, то разом з хлопцями пасли в лозах і знаходили, бува, на місці Січі то копійки, то наконечники до списів. Траплялися й хрестики, черепки від мисок. А черепи як гарбузи валялися.

– А зараз шо там?

– Нема нічого, синку. Все вітрами пороздувало, все пісками замело. Нікому воно не треба.

– І нам усім пам’ять одібрало, наче вітром видуло,  – сказав дід.

– Ваша правда, – погодився рибалка: – То може, пом’янемо наших предків?

– Не завадить, – сказав дід, налив ще по чарці штафної, а я нарешті непомітно заснув.

Попрощавшись уранці з гостинним рибалкою, який на дорогу дав нам динь і кавунів, ми подалися до Олешок. Шлях, як і скрізь від Каховки, був грузький і плутаний. Зо два рази у високих лозах ми за блукали. Таким побитом біля Олешків набрели на залишки козацького кладовища.

Я перечитував написи на похилених хрестах і здибав поховання, де на хресті було вибито: «Здес опочиває раб Божий Кирило козак куреня Медведовского преставився року 1719 месяця ноября дня 29».

– Діду, а тут теж якийсь Кирило з Медведівки похований!

Дід зупинився перед похиленим хрестом, скинув шапку, вклонився і сказав:

– То  мій прадід. А твій прапрадід.

– Наш родич?.. Аж в Олешках?

– Козакував тут разом з медведівцями.

– Скіки ж йому було?

– Дід розповідав про нього, що помер він не старий, років сорок було.

– Так ми шо, козацького роду?

– А ти як думав? Багато люду тоді козакувало.

– А де ж тоді всі козаки подівалися?

– Чув, як тут дони людей закріпачували? Так і в нас. А потім пани продавали село одне одному як худобу.

– І ніхто не взявся за шаблю?

– Перевелися такі люди. Лежать їхні кісточки по всіх усюдах.

– А гайдамаки?

– Хіба шо гайдамаки, останні відчайдухи. І все завмерло. М’ать, навіки…

– А ми?.. Хто ми?

– Як  хто? Люди.

– Всі люди. Але, от є німці, татари, москалі. А ми?