«Запах фіалки», пригодницька повість

– Аякже.

– Тоді з Богом!

І ми помчали.

За мить дим стелився над нашими головами і затулив сонце. Циганка злякано хропла, але дід міцно тримав  віжки і не давав їй збочити у степ. Дихати ставало дедалі важче. Я кашляв, але біг. Фіалка почала стомлювтися.  Я мусив її підганяти й потроху сам відставав від воза. Дід озирнувся й гукнув:

– Держися. Ще трохи. З версту.

Ого, подумав я собі, нічого собі трохи, але водночас збадьорився, бо тепер знав, скільки ще бігти. Нарешті, коли в мене почали заплітатися ноги, попереду завиднів просвіт, і я зрозумів, що ми таки проскочили.

Ми так стомилися, що, стаючи на привал, навіть не варили собі їсти, а пожували сала з сухарями, запили водою і попадали спати. Проте сон після такої пригоди чомусь не брав.

– Діду, а шо то за кам’яні хвігури, бува, стоять у степу?

– Різне кажуть люде. Одні, шо то могили наших пращурів і козаків. Другі кажуть, шо за царя Гороха люди жили у темряві. Потім з’явилося світило. Люди перелякалися і плювали на нього зі степових могил. Бог їх прокляв, от вони й скам’яніли навіки.

– Тю, нашо плювати на сонце?

– Погибель його зна. Людина інколи таке робить, шо і в голові не вкладається.

– Діду, диви, Чумацький шлях над нами! Показує на Крим.

– Бачу. А оно там Великий Віз. Бачиш сім зірочок – четверо коліс, а поруч троє коней? Між крайнім переднім конем і другим конем – маленька зірочка. То вудила. Коли вони переїдяться, тоді й кінець світу. Так кажуть старі люди.

– А коли буде кінець світу?

– Цього ніхто не знає. Зійде вогонь небесний і все спопелить.

– Шо ж тоді буде, коли нічого не буде?

– Темно буде.

– Як у погребі?

– Темніше. Не буде ні сонця, ні зір.

– Куди ж воно все подінеться?

– Хтозна.  Може, перейде в інший світ, кращий.

– І Чумацького Шляху не буде?

– Нічогісінько. Тільки пітьма пітьмою.

Я задер голову вище, намагаючись уявити суцільну пітьму. Але зірок у небі було як маку і годі було повірити в те, що раптом усі вони згаснуть.

– А он ще один віз, менший.

– То таки і є Малий Віз. А є ще Дівка з відрами. Придивися: віночок на голові, руки на коромислі, серце. А трохи збоку і віддалік – Криниця. Такий квадратик і журавель стирчить. Туди Дівка ходить по воду. А вище Дівки – Хрест.

– Бачу, – сказав я. – І Дівку, і Криницю, і Хрест!

– Є ще сузір’я Пастух, але його видно тільки весною. А он Борона – п’ять зірок укупочці, як зубці. А Квочка – одна велика зоря, а біля неї кілька меньшеньких, ідуть слідом за більшою, як курчата за квочкою. Є ще Візничий, Коза, Малий Кінь. А ще Волопас – зараз його не видно.

– А Бог нас бачить?

– Аякже.

– А вночі?

– Йому байдуже – день чи ніч.

Я дістав підзорну трубу і наставив на небо. Зірки стали ближче. Але Бога ніде не було. Мабуть він десь вище, подумав я, але про свої сумніви промовчав. Натомість спитав:

– То він ніколи не спить?