«Запах фіалки», пригодницька повість

– Візьми кинь.

Я взяв ножа і кинув. Вітер не вмер. Навпаки, здається, став ще рухливішим і верткішим.

– Ну шо, – сказав дід. – Потрапив пальцем у небо?

– Та я й не дуже цілився, – відповів я.

Шукаючи в траві ножа, я наткнувся на комах, які нагадували коників. Вони прилітали з вітром, падали в траву і знову злітали. Їх було десятки, а може й сотні. Я спіймав одну і приніс дідові:

– Дивіться, який коник!

Дід здивувався:

– Та це сарана. Це така погибель, шо плодиться хмарами і пожира все до цурки.

– А чого ж її в нас нема?

– Вона водиться тільки в теплих краях.

– Не кусається?

– Не бійся, людей вона не їсть, тільки зелень, – сказав дід і додав: – Шось мені не подобається цей вітер. Наче з димком.

Я принюхався. Справді, разом з пилом вітер приніс якийсь новий, тривожний запах. Циганка теж була неспокійна. Коли ми стали на короткий перепочинок, вона не кинула до паші, як завжди, а тупцювала на місці, розмахувала хвостом і форкала, роздуваючи ніздрі.

– Може знову виглядає жеребця? – сказав я.

– Навряд. Вона шось чує.

– А чого коні  форкають, коли пасуться?

– Подумай сам.

– Шось у ніздрю потрапляє?

– Шоб не потрапило якась кузька ні в ніздрю, ні в рота. Так їх відганяють.

– Так Циганка ж зараз не пасеться.

– Значить почула якийсь запах. Вітер приніс.

– І ховрашки поховалися. А вранці їх було повно.

– Та отож, – сказав дід, пильно вглядаючись у далечінь.

Запах диму ставав відчутнішим. А невдовзі досі чисте небо заповнилося білими клубами і відчутно потягло гаром. Фіалка, яка зазвичай пленталася ззаду, тепер тулилася до матері або йшла поруч зі мною.

Я видерся на воза і почав розглядати обрій у підзорну трубу. Попереду, перетнувши нам шлях, пробігла лисиця, шмигнув заєць, а потім пронеслася зграйка сарн. Вище в небі постійно пролітали сірі гуси, качки і навіть журавлі. Поміж клубами диму, який наближався, я помітив окремі сплески вогню.

– Діду! Там шось горить! І рухається в наш бік.

– Не репетуй. Я знаю.       

– Шо ж робити?

– Думати.

Дід теж виліз на воза і в підзорну трубу й розглянувся докола. Пожежа наближалася з правого боку і мала перетнути нам шлях.

– Так, Ліксандре. У нас три шляхи, шоб вибратися з цієї халепи. Повернути назад, куди не дістане дим і там переждати. Або звернути ліворуч, де на солончаках нема трави. І там пересидіти. Правда, наковтаємося диму… І як поведеться Циганка й лоша?

– А третій шлях? – нетерпляче сказав я.

– Третій – алюром мчати вперед, щоб проскочити попід носом у вогню. Шо ти скажеш?

– Проскочити попід носом, – не замислюючись сказав я.

– Я так і знав… – посміхнувся дід. – Тоді робимо так. Я на возі, стримую Циганку, щоб не злякалася і не звернула з цього шляху. Ти бери батога, злізай з воза і ззаду підганяй Фіалку, шоб не відстала. Бігти доведеться кілька верст. Второпав?