– Наверно, раз у тебя син раділся.

– Шо–шо? – аж поперхнувся дід.

– А ти нє знал?

– Звідки?

– Паетому она тєбя патом і іскала.

– Оце так... Де ж вона тепер?

– Аткудова мнє знать, Мітроша? Ти, щитай, без руки. Я – бєз нагі. Нє очєнь пабєгаєш.

Приголомшений новиною, дід налив ще. Вони цокнулися, і дід бризнув рештою горілки під стелю:

– Шоб наші діти отак вибрикували!

А дядько Михайло неквапно випив чарку до дна і сказав:

– Штоби нє аставалось на сльози.

– То поїдеш з нами, Михайле?

– Даже нє знаю…

      – Подумай. А я проїдуся. Згадаю молодість.

– І я з вами, – сказав я.

     – Ні.

   – Діду!

– Я тобі ку, шо ні, голубе.

Почувши «голубе», я одразу скис і більше не рипався.

Поки дід їздив, я балакав в дядьком Михайлом. Він розпитував про Любомирку, про Олександрівку, потім знову похвалився своєю швейною машинкою і взявся на ній строчити, одночасно розмовляючи зі мною. Я дізнався, що він кантоніст, – солдат, який починає службу з малих років, ще підлітком; що його віддали в кантоністи заміть іншого, і за нього нікому було вступитися; що він прослужив 20 років, став вихрестом, а потім, після поранення, оселився в Херсоні.

Невдовзі повернувся дід: замислений і мовчазний.

     – Што? – спитав дядько Михайло.

   – Не знайшов.

– Еслі захочєш – найдьош.

     – Може… Ти їдеш?

   – А на каво я брошу сваю зінгєр?

– Це твою жінку так зовуть?.. Ти ж казав, шо не жонатий, – здивувався дід.

 – Да, вдвайом с нєй живу, – сказав дядько Михайло і погладив швацьку машину. – Баюсь адну аставлять. Сапрут. Хєрсон нє Адесса, но і тут пално босяков.

     – Візьмемо і твою машину.

   – Ну, разве што так, вдвайом.

– Не мнися, як дівка на виданні. Збирайся, – сказав дід. – От якби ще тюк вовни продати?

– Прададім, Мітрафан! Па дарогє. Кстаті, какой дарогай ми паєдєм? Можна чєрєз Снєгірьовку, а можна чєрєз Нікалаєв. А патом Царскім трактом на Єлісавєт.

– Давай через Миколаїв. Я краще знаю цю дорогу – добирався нею після госпіталю.

У сусідній крамниці дядько Михайло швидко продав вовну, і дід був задоволений виторгом.

– Заєдем-ка к адному чєлавєку,  – сказав дядько Михайло, вмостившись на возі з «зингером» і чемоданом барахла. – Я абєщал єму севодня закончіть работу.

Цим гаспадіном виявився власник книжкової крамнички. Поки він приміряв пошитий дядьком Балагулою піджак, я розглядав книжки. Їх було чимало і напевно більше, ніж у чигиринській книжковій лавці. Крім книжок, тут продавалися канцелярські товари та інші цікаві речі: глобус, морські карти, компаси.