«Життя серед каміння», переклади з грузинської поезії

БАТЬКОВІ  

Я знаю, що примушує тебе кричати уві сні −
змії, які виростають зі свічників і 
освітлюють кімнату своїми язиками.
І як тебе жахає темрява, яка гуде,
отруєна зрадою світла…
Я знаю,  ти щоночі намилюєш серце,
наче воно і є твоє тіло.
Знаю, як нелегко зникають плями
від піни твого серця.
Можливо, причина в тому, що
мама щоночі проростає крізь смерть
трояндами в твоїх домашніх тапочках,
які ти взуваєш вранці…
Будь ласка, знайди який-небудь звук мого дитинства у будинку.
Ймовірно, він прихований в коробці з-під цукерок.
І якщо загавкає маленьке мармеладне собаченя, 
чи ще щось, схоже на нього,
тоді ти й позбавишся прокляття…

Като Джавахішвілі

Поет, публіцист. Народилась 1979 року

солдати

солдати встають рано.
підтягують халяви гумових чобіт. 
щипають себе за долоні.
сідають за розхитані потворні столи. 
сьорбають чекання
із залізних мисок, сповнених порожнечею.
це певно не морозиво «крем-брюле» 
і не рисовий плов із цукатами та родзинками.
там, за обрієм, у далекому і вигаданому місті 
їх жінки клюють рис...
і голодують.
наповнюють тіла занепалими мріями.
вулицею, спокійно узявшись за руки, гуляють пари. 
солдати лягають рано.
склепляють очі і переломлюють провідну до них
стежку.

якщо ніч за день втомилася – немов медсестра у лікарні, 
ні душі навколо, ти, стоячи, назбируєш мідь ув очах. без звуку. 
після – порване намисто біля дверей на мостинах.
Намиста, неначе патрони, лічиш. мука. 
Після, ну звісно, знову, тобто як зазвичай. п'яний. 
Після, ну звісно, знову, тобто незвично. тяжко. 
після на бік ледве-ледве. широко начебто. тягне.
після, забиваючись у кут, спиш, знову стіна за стегном. 
якщо раптом сьогодні більше не. не вийшло. і за хлібом 
черга зненацька розтягнулася. вітер підпирає двері.
в кожній миті засипання – відчуття: поруч не було. 
ще один сплеск пробудження  з тобою вже не звірю. 
якщо мимохідь плечем зачеплять – мені доведеться збитися з кроку,
якщо жінку ганьбитимеш у ворога, над безоднею, 
знову для спогадів місця не знайдеш слабкого, 
після... нічого. лише двері. ніби нічого. зникнеш.

їх жінки встають пізно.
пудрять змучені безсонням обличчя. 
і уникають бачити себе у люстерці.
покривають червоним лаком зламані нігті 
і їдять рис
маленькими посрібленими ложками. 
їдять... і голодують.
наповнюють тіла занепалими мріями.
а у ворожому таборі солдати схиляють голови. 
це, звичайно, не мовчазне очікування
і не рисовий плов із цукатами та родзинками. 

їх жінки лягають пізно.

син

І було якось. Безнадійно. Кохання. Звичка. 
Себе втрачали. Коротаючи день. Удвох. Мовчки.
І роздягалась зима, до ніг кидаючи шмотки. 
Заборонені відповіді, питання. Сльози – лише 
Їдка рідина. І наскільки вибухове серце, – 
Стільки й фальші.
Кажу. Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, опісля 
Перекинуть нас поза часом. Теж подвійно.

Я пишу так. Ти поруч. В мені. Позаду мене. 
Між моїх слів. У моїх словах. Хоча багато чого   
Начебто сказано. Начебто одне. Ніби нічого.
І сидимо удвох, у будинку, де на довгу веранду
Не вийдемо – немає веранди. Наш затишний дім 
Тільки для нас і накриває небагату вечерю. 
Поглянь на годинник. І скільки разів вибухне серце, 
Стільки й добра.
Кажу. Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, залпом, 
День під ногами розіб'ється. Теж подвійно.

Я так напишу:
У твоїх думках. Для тебе. В тобі. 
Заборонені відповіді, питання. Коли раптово 
Рветься одяг. За спиною опору шукаєш. 
Стіна. Хочеться піти
і знову повернутись.
Ти відпочинь у моїх словах, принаймні біля них, 
Але ніколи не прикривай обличчя руками...
Кажу. 
Віриш.
Стрілки подвійно перетнуть екватор, опісля 
Перекинуть нас поза часом. Теж подвійно.

...мої чорнила на папері тільки не розлий – 
він  білий...