«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

На подвір’я вела кам’яна доріжка посеред зеленого моріжка. Хата була невелика, з ґанком і виноградним затінком коло вікон. Під хатою сидів чоловік в інвалідному візку. Ноги в товстих шкарпетках були незвично складені – пальцями докупи, п’ятками – врізнобіч. Чоловік годував курей і лісових голубів хлібом, крихти всіяли плед, що накривав коліна. Біля коляски притулився чорний, з білою плямою на грудях, кіт і задумливо спостерігав за голубами, які тріпотіли крильми. У чоловіка був задоволений вигляд, ніби він займався улюбленою справою. На голові у нього ледве трималась бейсболка з трикутним козирком, хтось йому натягнув, щоб сонце не гріло. Цей «хтось» - жінка середнього віку – побачила мене на доріжці й вийшла з хати, чекала. Вона дивилась насторожено, як і належить лісовим жителям.

Я привітався і запитав, чи тут проживає Полежай Ярослав Гнатович. Вона кивнула й вичікувально дивилась. Довелось пояснити, що я мандрую й цікавлюсь місцевою екзотикою, відомими людьми. А Ярослав Гнатович працював головним лікарем, знає життя не з парадної сторони, може багато розповісти незвичного. Це було майже схоже на правду.

– У нас тут чужі не ходять, - відповіла жінка і в її чорних очах ще більше загусла тривога. – Тато старий і хворий… Інсульт розбив.

– Лесю, у мене ноги спаралізувало, а не язик, - хитнув головою чоловік й бейсболка впала на кота. – Дай поговорити…

Леся підняла кепку із козирком, розщепнула ґудзики на ній і знову одягла на тата.

Полежай струсив із пледа крихти й голуби злякались, відлетіли на палісадник.

– Ярославе Гнатовичу, не буду приховувати, маю до вас конкретний інтерес, - зізнався я, щоб легше було говорити. – Розшукую батька. Колись давно, сорок років тому, він пропав у цих краях. Поїхав з компанією на полювання і не повернувся…

– От аж куди ти зазирнув! – Полежай здивовано похитав кепкою, що таки не трималась. – Як у підвал без ліхтарика… Треба пригадати.

Він задумано зібрав крихти, що причепились до пледа, й кинув їх під ноги. У нього була звичка не поспішати, як у лікаря, який ще не вислухав пацієнта. Довго мовчав, ніби й справді потрапив у підвал без ліхтарика. Туркотіли голуби на паркані, зважуючись, чи знову сідати до хлібних крихт. Дорогою проїхав довгий лісовоз – хмара чорного диму залетіла на подвір’я. За парканом гупнули дверці машини. То мої переслідувачі повиходили, щоб розім’яти ноги. Я дивився на Полежая й роздумував, чи не треба його знову потурбувати.

– Тут у лісі часто блудять люди, - нарешті мовив старий так, ніби прикидав, чи я не заблукав. – Це ті мисливці, що з Емська?

Лікар розповів, перериваючись на довгі паузи, що тоді про мисливців, які пропали, не говорив тільки лінивий. Тим паче, що сталося це у їхніх околицях. Мисливців у Красному недолюблюють, бо стріляють по дичині, наче з голодного краю. Палять вогнища, залишають сміття, понапиваються й гатять у небо. І ці, з Емська, теж не виняток. Ніхто за ними не жалів. Але просто з інтересу роздумували, куди вони могли пропасти. Тут же є покинуті криниці, там далі, за яром і буреломом, трясовина, яку обходять навіть місцеві. Могли влізти туди, і тільки кевкнуло. Але машиною у гниловоддя точно не в’їдеш, авто повинно було десь залишитись. Його теж не знайшли. Ходив у селі по хатах, розпитував причепливий капітан. Дивишся за ворота – суне, зараз буде приставати. День за днем ходив. Дуже йому хотілося потрапити у лікарню. Але Полежай відмовляв, бо він лікар, хоч і головний, та не в його компетенції видавати дозволи на вхід. Тим паче, що капітан навіть не родич когось із хворих. Тоді строго дотримувались порядку. Навіть лікарі й медперсонал проходили спеціальну перевірку, щоб ніхто не затесався випадковий. А як загубиш пропуск, то, вважай, пропало. Затягають по кабінетах. Контингент у палатах був особливий. Не просто злочинці, які скоїли злочин по хворобі, а політичні злочинці, які виступали проти влади. Але мали певні відхилення у психіці. Полежай досі не шкодує, що займався кримінальною психіатрією. Таку країну розвалили…