«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ шістнадцятий

Іларій Шаман зустрічав нас в аеропорту. Звичка – друга натура. Був у мішкуватому жовтому піджаку, що віддувався зліва під рукою. Там у кобурі теліпався нагородний ТТ, який йому видали за колишні подвиги у боротьбі зі злочинністю. Радянська влада рідко так відзначала слідчих, а тут полковник Сахно постарався, вшанував перед закінченням служби. Іларію ця нагорода припала до душі, от лише не мав нагоди нею скористатися. Не буде ж ходити у «Сторожову вежу» на каву з віскі і гріти під пахвою холодну сталь пістолета…

Капітан стояв біля давно не митого «Mitsubishi L200» зразка 2000 року, упершись спиною на двері. Якби йому ще додати капелюха та чорні окуляри, був би схожий на техаського рейнджера, який випадково відстав від сил спеціальних операцій США і опинився у провінційному Емську. Іларій вітально підняв руку.

Ми склали на вантажний візок обладнання Вови Удовенка: похідний рюкзак, спеціальний чохол з металошукачем, наплічник із запасними батареями та іншими необхідними дрібними речами, скручений і акуратно обв’язаний гумовий човен, два алюмінієвих весла, чоботи, портативний компресор і телескопічний щуп, який Володя змайстрував на СТО. Фотоапарат Володимир забув, хоч казав, що це неймовірно захоплююче сфотографувати цінну знахідку перед тим, як підіймеш її із землі. Тоді кров гупає у скронях від захоплення, а ти фотографуєш. На смартфоні погано виходить, там мале розширення. Я приятелеві пообіцяв, що подарую «Nicon».

Іларій обійняв нас, як дорогу рідню, й показав, щоб закидали поклажу у кузов пікапу. Потім спитав:

- Каву з дороги?

Прямо біля нас за склом у приміщенні аеровокзалу було кафе «Знову разом», але заходити туди не хотілось. Капітан зрозумів наші скептичні погляди й дістав термос та розклав на високому капоті три пластмасові чашечки. Він запарив у похід домашньої кави. Провагавшись, Іларій витягнув із кишені піджака пласку флягу й помахав нею. Мовляв, чи не хочемо причаститись міцнішим. Бажання не було, тож капітан сховав свій НЗ до кращих часів.

- Синку, не тягни. Розкажи, що надумав, - лагідно попросив.

Я мовчки дістав карту лісника Тимофія Духовича, розстелив її на капоті. Показав пальцем на сектор шість із великим плюсом на Упировому болоті.

- Що це? – з інтересом нахилився і прослідкував за моїм пальцем старий.

- Це карта, складена основним вашим… і вашого наступника… Збруєва, підозрюваним, - пояснив я. – Лісник Тимофій Духович окреслив зону із радіусом п’ятнадцять кілометрів. Розбив на вісім секторів і всі перевірив. Ніде слідів мисливців не виявив. Тільки Упирове болото залишилось йому недоступним. Тому й поклав там «плюс», як єдино можливий варіант, де пропали чоловіки.

- Але ж це зовсім в інший бік від лісництва! – Іларій недовірливо розглядав покреслену лісником карту. – Я туди одного разу завертав. Болото й чагарі, суха вільшина… Там машина не проїде. В цьому нема жодної логіки. Мисливці не могли звернути ліворуч, коли їм дорога прямо й направо…

- Не могли, - погодився я. – Самі не могли… Але якщо їх змусили повернути?

- Все одно… Машиною там можна утонути… Тільки навмисне, - спробував заперечити Шаман і вмовк, здогадавшись. – Їх загнали у болото!.. Їх змусили… Чи утопили?

- От це ми й хочемо вияснити, - показав я на Вову, який позіхав і мовчки озирав незнайоме місто.

Кава була рідка й пересолоджена. Іларій сам зрозумів і вихлюпнув її на колесо, чим полегшив наші з Вовою страждання. Ми зібралися й заскочили в салон «L200», що гуркнув дизельним двигуном. Капітан вправно вивернув руля й виїхав зі стоянки аеропорту. Я мимовільно поглянув у бокове дзеркальце, перевіряючи, за звичкою, чи не причепився хтось цікавий за нами. Капітан зауважив мій погляд і косо усміхнувся:

- Нехай тільки попробують, - поплескав себе по боку.

- Як тут поводяться… Леонідові підопічні? – згадав я місцевих переслідувачів.

- Тихо-мирно, - відповів Іларій, виїжджаючи з бокової дороги на автостраду. – Старий і далі лежить у лікарні. Льоня до нього ходить… Я тут згадав, поцікавився… Іван Литовченко прослужив до середини 90-х. Тихий, непоказний чоловік. Нічим особливим не відрізнявся. Пригадую, що весь час шморгав, простуджувався…

Капітан розповів, що в 2011-му році у сержанта несподівано захворів на лейкемію син Андрій. Потрібно було терміново пересаджувати кістковий мозок, а то важка й дорога операція, в Україні не проводиться. Іван Литовченко поїхав до Збруєва просити грошей. Збруєв був останньою його надією. Той  відмовив. Іван упав у депресію й вискочив з вікна. Похоронили батька, а за ним і сина, якого домучила хвороба. Андрієві було тридцять сім років. Про самогубство Литовченка є свідчення очевидців, які підтверджують, що чоловік сам кинувся у вікно. А що, як припустити… Іларій смачно кахикнув, розглядаючи шосе й далекі виднокола з лісом, що наближався. Він припустив, що Литовченко не сам викинувся, а йому помогли. Тоді картина складається зовсім інша. Може сержант поїхав до майора не просити, а вимагати грошей? Шантажував його?.. Чим він міг шантажувати? Тільки тим, що знав по старій службі у міліції. Як тут не крути, якимось чином полковник Сахно, майор Збруєв і сержант Литовченко зв’язані поміж собою. «І ти, капітане!» - додав я подумки до компанії старих міліціонерів нашого водія.

Згадав про СД-диск, увіпхав у допотопний програвач, сумніваючись, чи він оживе. «Лед Зеппелін» ударив по струнах, аж у салоні колонки зарипіли. Іларій поспішно скрутив звук, він давно радіо не користувався.

- Капітане, послухайте, може впізнаєте голоси на цьому записі, - попросив я Шамана.

«Свинцевий дирижабль» співав, дорога котилась під колеса, слідчий мимовільно, у такт музиці, посмикував пальцями на кермі й поглядав на мене. Чого він має упізнавати цю музику, якщо нею ніколи не цікавився?..

Раптом двоє коханців почали домовлятись про побачення. Іларій насторожено слухав. Запис закінчився. Капітан похитав головою:

- Ні, нікого не впізнаю. Що це за запис?..

- Знайшов у татових речах, - відповів розчаровано. – Ваш знайомий антиквар Середа нікого не впізнав. Ви теж… Ще хочу прокрутити Вербицькій. Про Луїзу її питав. Вона такої не знає…

- Чого ж ти дивуєшся? Сорок років пройшло, - розгладив зморщену щоку старий слідчий.

- А ім’я Луїза вам нічого не говорить? Доволі рідкісне ім’я…

- Луїза, Луїза… Ні, не пригадую, - замислено мовив Шаман.

По його обличчю було видно, що не лукавить.

До лісу приїхали мовчки. На ледь помітній лісовій дорозі Іларій звернув і став. Ми вискочили з машини і повернулись на бруківку. Вона вела туди далі, до села Красне, до столярного цеху й розвилки, де шлях розділяється: наліво – психоневрологічний диспансер, направо – лісництво. Відстані тут ще значні. До будинку лісника по прямій п’ятнадцять кілометрів, до роздоріжжя теж не менше. Поряд, за кілометрів чотири, Красне. А диспансер взагалі за колом дослідженої лісником зони. Все ясно й зрозуміло, тут заблукати не можливо. Тим паче, мисливцям, які не раз бували у цих краях. Я маю на увазі не мого тата, який їхав уперше на полювання, а начальника АТС Дмитра Вербицького й кабельника Северина Нечитайла. Ті точно знали маршрут, по якому добирались. Але не добрались. Щось змусило їх повернути у лісові хащі.

Ми з Вовою Удовенком пішли попереду, а Іларій Шаман повільно повів пікап за нами. Віття хльостало по машині й дряпало, але капітан на те не зважав. Машина просувалась у кущах, ніби лось у хащах. Дорога під ногами була тверда, суха, подекуди вкрита листям і заросла травою. По ній давно не їздили, дрібні мурашники навіть поруйнували старі сліди коліс. Нарешті у низині ми побачили, що з’явились калюжі. Й далі за невисоким бережком – зарості осоки, очерету, вербових кущів, вільхи та водяні блюдця, в яких плавали хмари. З цього болота витікала річечка Жовтяниця й упадала, пробігши через ліс, в озеро Біле, куди їхав на качине полювання екіпаж мисливців.

«L200» зупинився, дихнувши на нас гарячим мотором. Капітан відхилив дверима гілля й вискочив. Важко собі уявити, якою була ця місцевість сорок років тому. Може тут було зовсім по-іншому, якщо сюди вела дорога. Але в лісі іноді дороги ведуть в нікуди. Хто їх прокладає й навіщо – загадка, що відома тільки лісникам. Ось і ця, мабуть служила їм, поки не заросла.

Вова повільно попростував до Упирового болота. Він недовірливо розглядав кущі й висхлу вільшину, що обламаними пальцями водяних дідів стирчала з води. Жодного острова посеред трясовини не побачив і незабаром повернувся до машини.

- Отак прямо вони могли і влетіти, - показав я місце, де слід шукати.

- То чого походжаєте? – гукнув до нас Удовенко. – Розвантажуйте!

В лісі затріщали галузки. Кущі й дерева підступали до самого болота. Ми перезирнулись і вп’ялись очима в хащі. Ніде не схитнулась жодна гілка.

Під чітким керівництвом Вови ми взулися у гумові чоботи, стягли з кузова упаковану поклажу. Мій бізнесовий напарник увімкнув компресор і накачав човен. Прилаштував весла, забив кола на березі й зіштовхнув плавзасіб у лапате листя лілій. Потім настала черга металошукача. Вова довго його налаштовував, перемикав програми, скеровував на тритонний «L200». Сканер пищав і повідомляв, що біля нього знаходиться металевий об’єкт. Ми з Шаманом заворожено дивились на ті Вовині маніпуляції. Нарешті він залишився задоволений роботою «Minelab GPX 5000», обережно перебрався на човен. Тонкий тросик відпустив його у недалеке плавання. Удовенко почав водити сканером над драговиною, то з одного боку човна, то з другого, то просто під собою. Білі вії Вови кліпали, як у дитини, якій дали улюблену іграшку. Але іграшка підводила, озивалась тільки на металеві заклепки човна та весла. Вова викинув весла на берег, щоб металошукач не обманювався. Мабуть, перехвалили продавці апарат, коли продавали. Під водою він не чув металевого предмета. Удовенко попросив, щоб його підтягли до берега. Настала черга телескопічного щупа.

- Мовчить, - сказав Вова, ніби то я був винен, що сканер не спрацював. – Зараз поміряємо глибину…

Він знову відплив човном недалеко від берега. Прикріплював півметрові відрізки арматури у спеціально наварені замки й опускав у драговину. З дна випірнали бульки газу й хитали лататтям. Здавалось, баговиння навколо човна раптом закипіло. На третьому метрі спинився, підняв і опустив руку. Потім Вова почав дрібно постукувати щупом, перевіряючи, чи то дно, чи камінь, чи потонула колода. Не розібрав і вийняв, знову розкладаючи поетапно, скріплений металевий прут. Пересів на другий край човна. І повторив процедуру: кусок до куска опустив щуп і так само спинився на третьому метрі.

- Глибина тут приблизно три метри, - сказав нам і втерся, замастив лоба брудом. – Грязь доволі густа, заважає перемістити щуп убік. У щось там ударяється, а в що – поки що не розберу.

У кущах знову затріщало. Ми зрозуміли, що за нами з лісу спостерігають. Капітан Шаман сторожко обійшов машину, дістав пістолет і тихо прошелестів на звук. Ми з Вовою вглядались, але нічого не бачили. Ліс зачаївся й насумрено спостерігав за нами. За кілька хвилин Іларій вигулькнув з іншого боку, поправив кобуру й розвів руками.

- Нема нікого, - сказав. – З усього видно, хлопчики, що ми на правильному шляху. Й інформація вже пішла… До зацікавленої сторони.

Вова Удовенко ще кілька разів випливав на плесо з ліліями, опускав щуп і дрібно гупав ним у дно. Навколо нього кипіли бульбашки. Звук був твердий, на камінь не схожий. Звідки там узятися великому каменю? Своїми розмірами об’єкт нагадував автомобіль. От тільки як його підчепити, щоб витягти?..

- Твої «Жигулі» там, - зробив вичерпний висновок Вова. – З вихлопною трубою, що не іржавіє…

Це мені додало сил, хоч і пригнічувало, що десь там, під триметровою товщею води, багнища може виявитись мій загиблий тато. Я боявся того, що витягну з болота. Було тривожно. Але я мушу закінчити пошуки, щоб розставити всі крапки над «і». Мама заповіла, щоб я знайшов тата. І я його знайду, якою б не була гіркою причина його смерті.

- Синку, я тебе розумію, - торкнув мене за плече Іларій.

- Гаразд, на сьогодні все, - скомандував я. – Збираємось… Завтра прибуде підкріплення.

- Юрію Петровичу, ти мені не все розказуєш, - дорікнув старий слідчий. – Я давно у відставці, але ж не настільки, щоб бути не потрібним…

- Пане капітане, ви мені дуже потрібні, - запевнив його. – Мусите покопатись у давніх міліційних історіях. Щось ми пропускаємо…

Іларій дістав із кишені флягу, ковтнув, крякнув, утер губи, потім жестом запропонував нам. Я взяв флягу й надпив трохи. Вова теж причастився. Він озирав своє забруднене багатство й розмірковував, як його поскладати. Шаман, грузнучи високими колесами у мочарах, розвернув авто й піднявся трохи догори. Ніщо у лісі вже не тріщало.

Ми склали у кузов обладнання й поїхали, поскрипіли жерстю поміж кущами догори. «L200» повертався до бруківки жвавіше, розсовував гілля тараном, бо вже знав дорогу. На повороті до шосе Іларій ударив долонями по керму й зупинився, аж колеса кинули на узбіччя щебінь.

- От лайно! – поглянув на мене вражений слідчий. – Луїза!.. Луїза!.. Я думаю, чого вона мені весь час крутиться!.. Ну так, Луїза!.. Це дружина полковника Сахна! Гарна фіфочка була. Померла…

- Луїза – дружина полковника Сахна? – перепитав я.

- Вона померла давно. Здається, до того… Або після того… Як я пішов у відставку, - згадував Шаман. – Похорон був великий, з області начальство приїжджало. Полковник дуже її любив. Така гарна, статна, витанцьовувала у клубі залізничників. У Луїзи над верхньою губою була маленька родимка. Вона тою мушкою й до мене усміхалась… Начальник міліції її дуже ревнував. Якби щось запідозрив, то вбив би!..

- Від чого померла Луїза?

- По жіночому… Мала хворобу. Виходить, Бог шельму мітить.

- Міняємо план! – вирішив я. – Летимо у «Сторожову вежу». Зараз туди викличу Вербицьку…