«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Одеса. Тепло. Розповідь

Я вперше зустрів її, коли мені було п`ять років. Звичайно, я бачив її й раніше, але ніколи не надавав цьому значення. У цей день я пішов гуляти з мамою. Ми на дуже-дуже довгий час зупинилися біля Дюка і просто дивилися в його обличчя, на його тогу, потім ми спустилися донизу Потьомкінськими сходами і я побачив молоду жінку в білому. Її очі, здавалося, були зроблені з блакитного скла. Жінка була одягнена в пишну спідницю, вона підняла погляд і засоромилася. Потім я довго думав про цю жінку, мені хотілося придумати їй ім`я і я придумав. Мама хотіла навчити мене краси, але це було складно. У цей день ми ще ходили в музей Західного і Східного мистецтва, гуляли біля Оперного театру і дивилися на фонтани. У мене також було таке відчуття, що моя маленька душа полишає тіло, злітає вгору і спостерігає за тим, що я роблю. На Куяльнику я бачив себе тоненьким юнаком, вимазаним чорною багнюкою. Я опускав і підіймав руки, щоб чорна маса швидше висохла. Насправді я був не юнаком, а маленьким хлопчиком. Мама в білих шортах ковзала береговою лінією і сміялася, молода і гарна, я уявляв її НЕЮ, а можливо, мені просто видавалося так, але я поклав свою маленьку руку на її плече. 
Ми читали енциклопедію про тварин, я знав усе і про всіх. І лише від змій я ніяковів. Кожного разу, коли я бачив на малюнку змію, мені робилося страшно і я закривав книгу. Мама вже сказала мені, що  змій боятися не варто, їх також створив Бог, а значить, вони потрібні, просто вони не хочуть, щоб ми їх зачіпали. Мабуть, вона мала рацію, над цим я задумався вже тоді, коли ми з друзями ловили вужів, а до того мені просто хотілося боятися. Вночі простирало перетворювалося на привид, я слухав цвіркунів, а батьки розмовляли на веранді.  
Я прокинувся тому, що ВОНА розбудила мене своїм холодним мокрим купальником, вона стояла на пірсі і викручувала білий ліфчик. Цю солону морську воду я відчув на всьому своєму тілі. З кожним днем на дачі батьки тим літом розмовляли  ночами все голосніше і голосніше. Я робив вигляд, що не розумію, що це давно вже стало криком. Якось я прийшов зі школи, а мама плакала. Здавалося, що вона навіть не помічає мене. Її рука нервово ковзала портретами Тургенєва, Булгакова, Марселя Пруста і Макіавеллі на яскраво-жовтих книгах, що стояли на полицях. Тоді для мене ці обличчя були лише дивними таємничими чоловіками, особливо я не розумів виразу обличчя Пруста. Воно було наляканим, ніби його застали зненацька за чимось непристойним. Чому, коли вона істерично плакала, вона завжди стояла біля книг і торкала їхні обличчя? Я збагнув це лише недавно – ті зображення-образи були єдиними чоловіками, які могли її втішити. У той день я дуже образився, сам не знаючи чому я вибіг тоді з дому (ми жили на Польському узвозі у дворі номер шість) і став серед двору. Старші хлопці точили ляси й курили цигарки, вони побачили, що я плачу, і простягнули мені бичок, я затягнувся, і мені сподобалося.
– Як сподобалося? – перебила я Геннадія. – Я ще ніколи не зустрічала нікого, кому б подобалося в дитинстві курити цигарки.
– Ось так вийшло, мабуть, тоді в мене дуже боліла душа.
Я пішла на кухню, дістала раків, так, справді, все це було дуже награним, ніби ми грали в гру, що називалася «Одеса». На столику біля плити в тоненькій вазі стояли маки, вірніше, те, що від них залишилося, червоні пелюстки осипалися і вкривали коричневу підлогу. Я уявляла себе Кірою Муратовою, а його Висоцьким у фільмі «Короткі зустрічі». Він відламував лапки раків і пив темне пиво, все навколо було солодким, навіть рожева сіль. 
– І уявляєш, стоячи в колі хлопчаків, які курили цигарки, я знову побачив її, тепер вона видавалася трохи молодшою, мабуть, їй було років двадцять. Вона підійшла до хлопців і взяла в одного з них цигарку, подивилася на неї, а потім кинула собі під ноги. Біла майка покривала її гострі груди, ні, мабуть, їй все ж було більше років. 
– Ти чому плачеш? – спитала вона у мене  і розпростерла руки для обіймів, а я засоромився і втік.
– А скільки тобі було років?
– Мабуть, вісім, але я завжди думав про себе «людина без віку».
– Завжди-завжди?
– Завжди.