«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

    З космосу людство має вигляд суцільної біомаси, що покриває сушу тонкою плівкою й плодить собі подібних шляхом впорскування сировини у відповідні отвори. І якщо в результаті цього щось там зародиться, його можуть з допомогою ножа відрізати, як непотрібний відросток на стовбурі дерева. Людство плодиться з безвідповідальністю тріски...

   Від роздумів, в які я поринула, чвалаючи додому полуденним містом, відволікає чийсь голос. Зупиняюсь, роздивляюся на всі боки — начебто нікого зі знайомих не бачу. А, ні!  З блакитного, як небо березня, авто визирає знайоме обличчя. Напружую пам’ять. Де б я могла бачити?  Та це ж письменник з нашої кав’ярні. Що йому потрібно? Даю знак, що, мовляв, поспішаю, поговоримо іншого разу. Я ж так само, як і ти, іноді ховаюсь від людей. Відклеївся. Мабуть, розумний дядько.

   Завтра після занять піду до музею. Спробую вмовити когось з співробітників, щоб зробили мені копію світлини мого особнячка. Нехай буде. Не варто покладатись на пам’ять. Власне, що таке пам’ять? Дрібненька купка накопиченої інформації, що зігріває закоцюблу душу. Решта інформаційного матеріалу  десь захаращена якимось непотребом. Справжня пам’ять — це все те, що тисками здавлює серце. Решта — переобтяжливі обов’язки. Причому нав’язані суспільством.

* * *

   Столичний круїз Леськи, як бойовище на Курській дузі у війні 1941— 45 рр., став переломним періодом. Зазвичай з тисячі одного запитання починається її поява в квартирі, навіть якщо вона вискочила на десять хвилин, щоб купити хліба. Ледь переступивши поріг квартири, не знімаючи взуття і ні про що не цікавлячись, одразу видала, що виходить заміж.

— В мого хлопчика, як виявилось, в Москві порожня квартира на Кропоткінській. Ара, в провінції потрібно жити тільки для того, щоб позбавитись цнотливості.  Арочко, я рішуче вписую новий рядок в біографію шльондри-аматорки.

— А навчання?

— Перейду на заочне. Буду навідуватись до тебе. Уявляєш, які це будуть зустрічі? Навчання — це дрібниці, головне — забити кілки на території, яка придатна для нормального існування нормальних людей. Врятуватись від провінційного педикульозу допоможе тільки електричка до столиці. Все вирішують миттєвості, а не тривалі зусилля.

— Чи варто довіряти миттєвостям?

— Нині я себе відчуваю — літаком палубної авіації. Тільки мить — і  я вже в небі. Музиці все рівно, де жити, оскільки більше півроку він на гастролях. Його квартиру в Харкові продамо к бісу! А здогадайся, що я куплю на свої заощадження? Червоний «Феррарі»! Більше нічого не хочу. День і ніч буду кататися  Москвою, просиджувати ночами в клубах і телефоном нагадуватиму своєму композитору, щоб не забував змінювати білизну. А в перервах між цим — будеш приїздити ти. Але спершу нам необхідно організувати дострокову здачу сесії.

    Щоб все це переварити, мені потрібен час. Хоча я й сама була рішуче налаштована на такий крок. Обридло. Коефіцієнт корисної дії від прожитого дня вимірюється кількістю клієнтів. Це вже  нецікаво. Минуле, яке ще годину тому було справжнім, необхідно забути, як жахливий сон.

   До речі, про сни. В них я часто бачу свій особнячок. Не блукаю кімнатами, як раніше, а тільки те й роблю, що знімаю виміри стелі, підвіконня, щось собі  занотовую. 

   Невдовзі від мого особнячка лишиться порожнє місце. Вчора розібрали й вивезли майже половину будівлі. З вікна я шлю прощальний привіт. Мені його не вистачатиме, як друга. Уважний, вдячний співбесідник: мовчав і слухав, мовчав і слухав.

А ще снилося, як з кимось читаємо  вголос виколупаний з підвіконня особнячка лист. Приємний, добре поставлений чоловічий голос. Обличчя так і не розгледіла, чи не запам’ятала?

    Тепер, коли вільного часу буде доволі, спробую намалювати особняк таким, яким він був колись. Сподіваюсь, таланту вистачить. Нехай буде. Адже мине ще небагато часу, і  його місце займе якась халабуда з затемненими вікнами і строкато-білими стінами.

* * *