«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   На останній екзамен ми  прикотились під універ на червоному «Феррарі». Що було?! Німа сцена. Не встигла Леська  закрити дверцята (на репетицію цього руху вона згаяла більше часу, ніж на навчання керувати авто), в мене задзенькав мобільник, модель якого тільки-но поступила до продажу в самі круті бутики міста. В однокурсників  тривалий час не стулялись докупи щелепи. Можна було подумати, що біля універу  приземлився НЛО.

   Ніхто не чекав такої розв’язки сюжету.

   Наше життя закрутилось, як кольорові скалки у віконці калейдоскопа. Тільки встигали викреслювати в щоденнику пунктики-завдання. І сесія минула, як культпохід до нічного клубу: домовлено, сплачено, тільки прийди й відкрий заліковку.

    Попереду літо. Чим наповнити оцю порожнечу? Жалкую, що пристала за компанію з Леською складати достроково сесію. Зрештою, щось придумаю. В кишені маю 26 тисяч, на «відмінно» закрито третій курс, ні ворогів, ні друзів, ні клієнтів. Яке це щастя — існувати для самої себе!

    За пляшку якісного коньяку завідуюча відділом історичного музею погодилась виготовити кілька копій особнячка. Добра тітка.

    Що ж далі?  Відновлю до дрібниць проект особнячка і розпочну в ньому віртуальне життя. Я не боюсь самотності, просто незвично усвідомлювати те, що вона вже стала реальністю.

                                                 * * *

   В останній день свого перебування в Харкові Леська влаштувала прощальну вечірку: «Вечір пам’яті Вакха і Діоніса, — кисло посміхнулась, коментуючи свій намір. — Ці міфічні істоти нас добре підтримали, отже віддамо їм належне й попрощаємось. Чи як там говорив поет? «Любов була без радощів, розлука буде без печалі».

   За місце прощання обрали нашу улюблену кав’ярню. Запросили подруг з факультету. Гуляли до ранку. Музика не пив зовсім, бо йому після всього цього їхати за кермом Лесьчиного «Феррарі» аж до самої Москви. Проте Леська вливала в себе за двох, та й решта не пасла задніх. І невдовзі, як це і повинно бути, всі  п’яно захоплювались, белькотіли компліменти, заздрячи крутому віражу Леськи. Уявляю, скільки ж ще годин, днів знадобиться однокурсницям, щоб досхочу перетерти всі ці події!

   Чесно говорячи, через пару годин товариство почало мені набридати. І що досадно — нікуди не подінешся. Сиди, жуй, ковтай, вишкіряй зуби. Згодом мене розвезло остаточно. Почала приставати до музики.

— А ви читали Баха? — ніжно так, поклавши руку йому на колінце, свердлячи очима скло його окулярів. Навмисно голосно цікавлюсь, щоб перервати порожнє базікання дівчат.

— Дурна, композитори книжок не пишуть, — заіржала кобилицею одна вже тепленька інтелектуалочка.

— Мені з усього подобаються тільки «Ілюзії», а решта здається простенькими варіаціями на тему першого твору, —  збадьорився  «до-діез-мажор». — А чому це ти раптом поцікавилась про Річарда?

— Бажаю жити, як він, літати над колгоспними ланами в романі “Ілюзії”. Правильно зробив колишній автомеханік, що втік від людей.

— Шкода його.  Літав би собі й далі тихесенько в небі, катав би фермерських дітлахів, спочивав в тіні літакового колеса на кукурудзяному лану, а зимовими днями дивився б з вікна своєї квартири, як тихо сніг вкриває землю.

— Відверті дурниці.

— Те, про що говорю я, чи те, що написав Бах?

— І ти нісенітницю несеш, а він — так і того більше. Сам сказав, що подобається Бах, а тепер гудиш.

— Так, подобається, оскільки мої ідеали співпадають, але й тільки.

— Ти не віриш, що так можна жити?!

— Ну не стільки ж я опущений в цьому житті.