«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Тоді ти просто зануда, — розчаровано буркнула, але ж одразу схаменулась. — Не ображайся. Це я так, люблячи. Однак я вірю в те, що писав Бах.  Тому саме з завтрашнього дня я буду жити так, як  персонажі творів Баха.

— Е-е-е-е! Голубки, — звернули увагу дівчата. — Не ревнуємо, але зло бере. Досить вам. Краще хлюпніть в наші спорожнілі посудини чарівної рідини. Та послабте ручне гальмо.

— Від ваших сержантських жартів в мене підіймається температура.

— В якій частині тіла?

— Лесю, ходімо краще покуримо, — запропонувала, аби якось там, в жіночому клозеті, пояснити, що я нестерпно хочу додому. Прагну лягти й заснути, скрутивши всьому світу по дулі на пальцях обох рук.

— Тільки, дівчатка, недовго.

—  А чи станцюємо ми сьогодні на столі, Арочка? Щоб як у людей, їдрьон батон! Повинен же бути в цієї історії завершальний штрих? Чого це ти чорніше чорної землі? А, розумію. Мені теж сумно залишати тебе, Харків, нашу квартиру. Але не печалься: на конвеєрі життя за розлуками обов’язково йдуть зустрічі…. Ой! — Леська підсковзнулась й пару сходинок проїхала на сідниці. Мене це розсмішило, а вона, отак сидячи, розревілась, закривши обличчя руками.

— Ось тобі й раз! А нумо, подруга, вставай, — протягнула я їй руку. — Чого це раптом в сльози? Водички перепила?

— Тому що боляче. І душі, й задниці. Тямиш? Гадаєш, що тільки ти у нас витончена натура? Архітектор. Сідай поряд, вони не холодні, — провела вона рукою по кахлі  туалетних східців. Херня, подруго, ми ще не один батальйон ньютонів народимо.

   Леську прорвало. Розумію, що розмови не буде. Говоритиме тільки вона одна. Чи покликати композитора? Не сидіти ж тут, доки нас кинуться?

— Що я хочу тобі сказати, Ара? От признайся, це ж геніально я придумала, щоб зав’язати з усім цим?  Тепер ми люди з червоним «Феррарі»… Гаразд, говори, що ти там хотіла.

— Піти звідси хочу. Попрощаюсь ось з тобою й зникну по-англійськи. Побачимось, сподіваюсь, незабаром?

— Тобі не жаль мене кидати?

— Мені щось зле, правда.

— А ось і наші нерозлучні, — запищала над головою однокурсниця. — Ми без вас випити не можемо. Совість треба мати!

   Мовчки беру попід руки Леську, допомагаю їй підвестись й ми плентаємось до столу. Наливаємо й п’ємо, наливаємо й п’ємо. Ближче до другої години ночі, коли пульс життя в барі почастішав, моє товариство було вже ніяке. Дівчат тягне танцювати. Зручний момент, щоб зникнути. З Леською я, будемо вважати, вже попрощалась. Чмокаю в щічку нашого «до-дієз-мажора» й розчиняюсь в темному квадраті дверей.

                                                     * * *

   Вперше повертаюсь в свою, а не в нашу квартиру. Все закінчилось. Леську, як і все минуле, поглинула темінь цієї ночі. Без слізних прощань, бентежних слів, обіцянок — все як за водою пішло. Про подругу нагадають хіба що зубна щітка у ванній, стертий огризок помади, пляшечка з лаком для нігтів, загублена шпилька... Завтра влаштую генеральне прибирання й  розправлюсь з цим усім.

   Прохолода  травневої ночі заспокоює й урівноважує. До будинку  йти  хвилин десять. Чи варто зупиняти таксі? Головне — щоб ніхто по дорозі не клеївся. Пустився дрібний і рідкий дощик, прибив пилюку, і в повітрі запахло свіжістю. До ранку він вмиє місто, в якому цієї ночі померла я вчорашня. Підставляю обличчя дощу. Прохолодні краплі скочуються за комір. Стаю чистішою від їхнього дотику. Граю, мабуть. Ну та й що!

   На подвір’ї нашого будинку завмираю від несподіванки: щезли жалюгідні залишки мого особнячка. Тільки жменька дрібної цегли. Лишилось встромити хрест. Очевидно, з ним сьогодні справились в другій половині дня. Шкода, що не застала цієї сцени.

   Що ж далі?