«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Лишаємо відкритою скляну стелю  й перебираємось до маленького куточку: СВЧ-піч, тостер, холодильник і богемного дизайну столик з незвичайними кріслечками. Тішусь побаченому надпису на одному з них: «Кресло for чресла».  Ближче підходжу до скляної стіни і споглядаю, як там, внизу, народжується після нічного спокою ранкова метушня. Сонце вже подолало міський горизонт. День обіцяє бути по-справжньому весняним. В сміттєвих баках хазяйнують  два бомжики. Час від часу перемовляються між собою і ліниво, як коти, мружать очі від ранкових променів сонця. Один з них перестав длубатись в смітті й заходився другому щось жваво розповідати, а той у відповідь весело, радісно! сміявся, розглядаючи якусь картонну коробку.

— Ось в кого слід би повчитись.

— Ти про що? — потягуючись на ходу, підійшла до мене Юлька. — А, про цих! «Світ є не що інше, як моя власна уява», — говорив Шопенгауер. В тебе — своє, в мене — своє, і в них, хоч вони й разом, — у кожного своє.

— Може, й так, але я про інше. Про силу волі. Ось ці двоє живуть так, як вони хочуть жити. Й знати не хочуть твого Шопенгауера. Ми стомилися від нудьги в затишних квартирах, зручних авто,  і відвертаємо від них погляди. А насправді, якщо розібратись як слід, ми не щасливіші за цих нікчем. Тому що ти, я, твій бойфрендик від страху, суть якого не в змозі пояснити самим собі, вершимо з ранку до ночі те, від чого нас нудить, а ми однак товчемося. Нам хочеться прожити хоча б один день так, як нам забажається, а ми все вовтузимося, наповнюючи свої дорогоцінні апартаменти смердячим чадом страху, який цілодобово витікає крізь пори наших тіл.

— Так вперед! Чого філософствуєш?

— Налаштовуюся.

— Й далеко ти зібралася?

— Ще не знаю.

— Стривай! — різким рухом руки Юлька рубонула повітря. — Ти щось не договорюєш. Я ж це відчуваю, бо знаю тебе краще, ніж себе. Що з тобою? Нехай я — продукт розпаду. Але ж ти! Не мовчи. Поговори зі мною відверто. Нехай все буде, як колись.

— Ти — єдина, хто знає про мої походеньки, з якими вже покінчено. Що далі? Сидіти й спостерігати процес власного розпаду?

— Чому сидіти?

— Тому що нецікаво.

— Абсолютно?

— Ні. Бо знедавна  почали цікавити прості, затерті питання. Та дарма, що прості, а відповіді не знаходжу. І як виявляється, нічого жахливого в цій німоті немає. Світ не луснув, як повітряна кулька, суїцид не покрив цивілізацію двадцять першого століття. Не має відповідей — і біс з ними. А питаннячка дійсно таки смішні. От наприклад: ради чого живе людина, в чому сенс її потуг в навчанні, бізнесі, звідки необхідність бути злим, брехливим, жадібним і так далі? Диву даюсь, як може людина проіснувати сімдесят, а то й більше років, абсолютно не переймаючись змістом цієї свистопляски? Вбий — не збагну.

— І не збагнеш. Сідай. Я вже все приготувала. Балик, овочі, фрукти. Що будемо дринкати?

— Чогось міцного.

— О, нарешті я бачу тебе справжньою. Розвели тут теревені. Полишимо їх до іншого разу.

                                                     * * *

    За що б людина не взялася, кожен її доторк породжує, здебільшого,  сморід, бруд, гниль. Що ми з себе корчимо? Дивно, як ще тримається Земля,  по якій зверху топчеться стільки носіїв тління й гною.

   Попереду мене крокує парочка, в руках — пакети. Приємно втомлені шопінгом, повертаються додому. Крізь прозору плівку видно торт, ковбасу, сир, майонез, рибу та інше їство. Все це їх об’єднує. Сенс  такої єдності  полягає в тому, щоб вдома, за столом,  за розмовою про прекрасне й вічне  трансформувати придбане з  радістю, пережоване з насолодою в масу далеко не естетичного виду.  Гидкий запах в туалеті — це моветон, але чому не соромно запихати в себе, дивлячись одне на одного? Чи не одне й те ж: сидіти за обіднім столом і сидіти на унітазі? Їдять разом, позбавляються наїдків — нарізно. Сепаратизм. І так у всьому.