«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Ні Леськи, ні клієнтів, ні особнячка — нікого в цьому місті. Осиротіла за одну ніч.

    Дощ густішає. А я цьому тішусь. Нехай полоще, вимиває. Підходжу до купки залишків. Так незвично: раптом утворилось стільки вільного місця там, де ще зовсім недавно тихенько, нікому не заважаючи, доживав своє життя особнячок й не підозрював про існування міського смітника, на звалищі якого він знайде свій останній притулок.

   Потрібно його пом’янути. Підіймаюсь до квартири. В холодильнику повинна бути почата пляшка справжнього рому: Леська наостанок сибаритствувала. Прощатись так прощатись! Один розкидає каміння, другий збирає, а третій стає каменем.

   Ром на місці. Слід чимось закусити, але зараз скоріше виблюю, ніж проковтну шматок їжі. Гаразд, розберусь уже на місці. Можна рукавом занюхати. Я колись бачила — так робили чоловіки біля нашого під’їзду. Початок четвертої. Аби не дощові хмари, то вже б почало розвиднятись.

В пластиковий стаканчик падають краплі дощу, змішуються з ромом. Окроплюю уламки цеглин і залпом випиваю. Гарно пішов — і занюхувати не потрібно. По тілу розкотилась хвиля тепла. Хоч і промокла до нитки, але не відчуваю ніякого дискомфорту. Ще раз хлюпнула в стаканчик. Зараз прийду до норми.

    Коли б це я так? Кінець травня. Ранок. Дощ. Місто додивляється рештки останніх снів — а я на уламках особняка початку ХІХ століття з початою пляшкою рому.

   Вперше за три роки життя в цьому місті в мене з’явилось прекрасне чуття спорідненості з ним. Вологі шматки штукатурки, калюжі, сірий ранок, просякнутий наскрізь дощем, — це так феєрично, інтимно.

«Ні, — говорю я вологому кусочку цеглини на моїй долоні, — ти не помер, тебе не знищили ці варвари. Я поверну тобі життя, хоч і не на цьому шматку землі, однак ти будеш жити. Не випадково ж ми з тобою зустрілись. Могло б бути  інше подвір’я, інша квартира. І я могла бути іншою».

    На проект  затрачу не більше шести-восьми місяців. Тут без академвідпустки не обійтись. Головне — умовити на це батьків. Тайм-аут всього лиш на один навчальний рік. Гра варта свічок. Я вже доросла, самостійна дівчинка, і до цього батьки повинні звикати.

Про це я міркувала у ванній після того, як добряче поспала й відновила втрачені сили.

                                                         * * *

    Леська надсилає  не есемески, а цілі настанови мешканцям периферії. Вона в захваті від життя в Москві й знущається з приводу мого одноманітного життя між Харковом та Запоріжжям. Окрім того, радить облишити все к бісу  і негайно їхати до неї. «Ти повинна змінити декорації. Інакше просякнеш і будеш смердіти провінцією».

    Обогемилась.

    Я  терпляче то читаю, то вислуховую подібні  її теревені. Погоджуюсь, обіцяю, але не збираюсь нікуди їхати. Мені тут непогано. Все, що нас поєднувало з нею, нині здається таким далеким. Це відчуття накрило мене з перших днів гостювання в батьків.

   Запоріжжя — містечко маленьке. І  кожен раз, коли я сюди повертаюся, воно здається ще меншим. Мені тут затишно й спокійно. Днями просиджую за компом. В міській бібліотеці виписала купу книг з  історії архітектури  України.

   Я  перестала відчувати плин часу. Його для мене просто не існує. Годинами кружляю навколо нашої школи. Відвідала свій дитсадок. Так приємно, що там мене ще пам’ятають. Більше години розмовляла з вихователькою. Вона все цікавилась про моє життя, а потім перейшли до спогадів.