«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

                                                   * * *

   Із Запоріжжя ми від’їжджали разом, одним потягом: він в свою Москву, я — до Харкова.

… В двері купе спочатку легесенько постукали, а потім, витримавши незначну паузу, — гучніше, гукаючи: «Незабаром Харків. Зупинка вісім хвилин». Я не рухаюсь. Колеса вистукують «ти-де, ти-де, ти-де». Провідниця — добросовісна тітка — добряче гепає чимось металевим по пластиковій обшивці дверей. Нестерпний звук. Вкриваюсь з головою. Сашко підхоплюється до дверей та збагнувши, що голий-голісінький, гримає у відповідь, мовляв, прокинулись. Вдруге безцеремонно затарабанили, примовляючи: «Незабаром Харків. Зупинка вісім хвилин».

— Гей там, під ковдрою, вставайте. Ви приїхали.

— Час прощатися, — відкидаю з розмаху ковдру й нахиляю до себе Сашуню.

— Одягайся. Вісім хвилин.

— Одягнусь на пероні.

   Локомотив повільно, наче неохоче, потягнув вагони далі на схід. Обличчя Сашуні в квадраті закіптюженого скла купейного вікна. Перехоплюю його погляд: щось говорить. Стримую сльози. Розтріпана, нечесана, наче безбілетниця, яку зсадили з поїзда. Цікаво. Чому люди говорять біля вагонного вікна, прекрасно знаючи, що їх по той бік вагону ніхто не чує, зате прекрасно чують ті, хто сидить в купе?

«Прощавай, аномалія Запорізька»! — шепочу й намагаюсь посміхнутись.

                                                    * * *

   Обожнюю повертатись  туди, де на мене ніхто не очікує. Харків клекоче, і я з насолодою занурююся в його стрімкі потоки. Міському виру байдуже, повернулася я, а чи навіки  щезнула. Кожен сам по собі.

   Скінчила прибирати в квартирі й присіла перепочити біля улюбленого підвіконня. Ще зовсім недавно  звідси можна було побачити особнячок. Тепер на тому місці кипить будівництво якоїсь сучасної халупи зі скла, бетону й пластику.

    Стан риби, викинутої на берег. Могла б ще побути в Запоріжжі, забарикадуватись кресленнями, книгами. Поряд мамця, татко, рідні стіни...

Що залишається від людини після дитсадка, школи по Бенджаміну Споку чи Макаренку? Хто-небудь знає? А я знаю — труп. Живий, звичайно. А що, коли людина насправді має ще з десяток реінкарнацій? На біса вони їй здалися? Кому це потрібно?  Народитись знову, щоб з перших днів життя тобі методично вкорочували віку своїми повчаннями близькі, люблячі люди.

Вір тільки собі — дитині, а не спеціалісту з закінченою (вищою) освітою. В житті не має майбутнього часу,  все існує тільки в теперішньому — щось на зразок заїждженої платівки.

                                                 * * *

     «Дешево. Якісно. Ремонт квартир». На це  оголошення в газеті я натрапила за ранковою кавою. От тепер сиджу і гадаю: а що коли влаштувати тотальну стерилізацію приміщення. Ритуал очищення аури. Мабуть, з цього й слід було  розпочинати нове життя в місті.

  До вечора мої наміри поступово перетворюються в реальність. Господарі квартири, не вдаючись до запитань, дозволили влаштувати все на власний розсуд, а затрати на ремонт — в рахунок квартплати. Чудово!

   Зачинивши двері за представником фірми, спеціалісти якої виконують ремонти в квартирах, сяйнула думка: все ж таки я поквапилася. Не про ремонт треба було домовлятися, а про купівлю. Грошей вистачить. Зрештою, придбати можна й після ремонту. Куди я поспішаю?