«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Окрім екстазі, Ара, я мрію, щоб ти якось почитала мої віршики, — не відриваючись від вікна, мовить Юлька. — Ти єдина, хто читатиме без скривленої посмішки.

— Цікаво.

— Не то щоб дуже, але цікаво, хоча б тому, що вони приходять до мене самі, як ось ці зорі. Це я вдалась до такого порівняння, бо ось побачила, як падає зірка. Так само зриваються й падають звідкись слова до мого зошита.

— В серпні вони, як груші, — підключився до нашої розмови водій.

— Правда? — Юлька відірвалась від вікна. — А чому так?

— Не знаю. Але тільки в серпні можна спостерігати справжні зорепади. Бажано за містом.

— І зверху, й внизу — всюди все так загадково. І ніхто ніколи нічого не пізнає. Звідси — самотність. Покатайте нас містом. Рух — чудова ілюзія змін.

                                                          * * *

   Знайомий письменник, призабутий мною, дрімав над своїм березовим соком та ще двоє дівчат в протилежному куточку кав’ярні ліниво перекидались словами.

— Юля, познайомся, цей чоловік, як і ти, — займається літературою, — я вирішила хоч якось розбавити нашу компанію, і ми сіли напроти творця невизнаних текстів.

— Невже ми знайомі? — глипнув на мене і  в’яло посміхнувся.

— Саме ви розповідали мені про березовий сік.

— А! — байдуже махнув рукою. — Кому я тут тільки не розповідав про березовий сік, однак всі дудлять каву та смердюче пиво. Але вас пригадую. Тоді йшов дощ.

— А про що ви пишете? — поцікавилась Юлька.

— Про власні думки.

— Можливо, ми читали ваші книги?

— Ви їх ніколи не прочитаєте, бо їх не видають.

— Значить, невизнаний?

— Та ні. Це я не визнаю світ.

— Але це вже не модно.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Опублікувати власні думки — все рівно що голяком вийти на вулицю. Що тут хорошого? Письменники, які видають свої книги, — ексгібіціоністи. А якщо вони це заперечують — значить, вони ніякі не письменники.

— А я б хотіла коли-небудь опублікувати власні вірші.

— І я вас прекрасно розумію, бо це притаманно жінкам: ви ж демонструєте свої ніжки з-під коротеньких спідничок? Те ж саме й з поезією чи прозою. Врешті це не має значення. Головне — продемонструвати себе. І не суттєво — сподобаєтесь ви кому-небудь чи ні. Вся квінтесенція всього цього полягає в тому, щоб жбурнути себе в натовп.

— Цікаво ви трактуєте. Особливо про натовп.

—  Так от, суспільство перестало бути самодостатнім. Одні не можуть не нав’язувати, інші — без цього жити. І що ще лишилось недоторканим для сучасної індустрії насилля, так це кохання. Воно не приваблює акул нав’язування, бо занадто ж таки клопітке, відповідальне заняття. Тому замість кохання  на конвеєр поставлено  виготовлення сурогату. Його кожен може придбати скільки завгодно і де завгодно, як в супермаркеті: по шматочках — і все свіженьке. На сніданок, на обід, а щось можна відкласти на уікенд. Наситився — й знову поповнювати грошові запаси, бо індустрія нав’язування пильно слідкує за своїми клієнтами і не дає їм розслабитись. Людина, користуючись сурогатом, маніакально мріє про новий, свіженький сурогат, котрий, за власною (нав’язаною) уявою, повинен бути краще вчорашнього. Це як жуйка: скільки не чмакай — все рівно лишаєшся голодним.

— Що ви пропонуєте?