«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Ні! Архітектори не відірвані від земного життя, бо вони творять для нього.

— Ось тобі й раз! А синоптики? Для кого ж вони...

— Аби порозважати себе самих.

— Ти мене дивуєш.

— Приємно дивую?

— Не сподівався почути такі думки від таких...

— Таких юних, — підказала вона.

— І талановитих також.

— Цікаво, а ти себе  вважав  генієм у двадцять з хвостиком?

— Я вважав себе метеорологом.

—  А я не знаю, чого хочу.

— Зате я знаю: ти хотіла дізнатись, про що ж говорить дощ.

— От-от, а ми тут теревенимо.

— Цікаві теревені.

— Тобі зі мною цікаво?

— Зараз — так.

— Цікава відповідь. Що ж буде потім?

— Будемо відвертими?

— Домовились. Толі скажи чесно, а що ти думав, коли їхав до мене?

— Розгубився від несподіваного запрошення і вже нічого не міг думати.

— Але ж зізнайся, що закралася підозра, що на кшталт: “А чи не хоче ця дівчина затягнути мене в ліжко?”

— Для цього ти б скористалась іншою нагодою.

— Гаразд. Йди, змивай дорожній пил. Тобі чай, каву? Маю якісний коньяк.

— З задоволенням.

— Що саме?

— Все.

   З докором  з величезного, на всю стіну, дзеркала у ванній кімнаті на мене дивиться власне відображення.  Почуваюся так, наче назавжди випав з життя. Я знав, що в житті кожної людини наступає час, коли прості радощі перестають бути ними. І не помічаєш, як одного дня чи вечора господинею життя стає  байдужість: буття  перетворюється на тупу й нудну зміну ночі на день, дощу на сонце, посмішок на сльози, і в кожній з таких змін лишається тільки один єдиний сенс — слухняне очікування відходу назавжди.

 Який поет-зануда вигадав ось цю нісенітницю: «час великих, непоправних втрат»?  Великих втрат не існує, якщо   є сила  змиритися з необхідністю втрати. «Ні до чого і ні до кого не звикай!» — повчаю себе й третій раз мию руки, уважно розглядаючи піну ароматного мила.

— Рушник вибирай, який сподобається.

— Спасибі, розберусь.

— Тобі потрібні капці? Я, наприклад, полюбляю шльопати по квартирі босоніж.

— Якби ж то я знав, коли знадобляться мені капці.

— Гаразд, далеко не запливай.

— Я вже на суші.

— Тоді поспішай, бо починається справжня злива. А ти говорив, що вже дощу не буде. Я слухаю дощ, але без перекладача не обійтись.

  Таке враження, наче я вперше чую, як шумить злива. Раніше це був  звичайнісінький звук, як фонтан. Вода, та годі. А зараз дощ звучить, як музика, й навіває дорогі спогади.