неділя
«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)
Ми розгублено мовчимо в прихожій. Вдихаю романтичний аромат житла, в якому царює жінка.
Чисто.
Затишно.
Стерильно, як перший сніг за сотим кілометром. Знала б вона, з якої конури я вибрався ще тридцять хвилин тому!
— В цьому місті мені більше нікому зателефонувати.
— Щось трапилось?
— Уяви собі: тривалий час я самотньо жила в чотирикімнатній квартирі і тихо раділа усамітненню. Оберігала, щоб ніхто часом не зруйнував його. І раптом, без всяких причин, моя тиха радість перекинулась в жінку з щербатою косою. Відтепер вона зустрічає мене на порозі кожного вечора. Цитадель самотності осунулась, як фортеця з піску.
Дивлячись на розгублений вираз обличчя Вадима, я подумала, що збоку, напевно, все це тягне на симптоматику в’ялої форми ранньої шизофренії: розгублено, плутаючись в словах, з претензією на філософську вишуканість я намагаюсь пояснити йому те, чого не можу з’ясувати сама.
— Це добре, що ти зателефонувала. Разом все ж таки легше прогнати непрохану гостю.
— Проходь. Чого ж це я тебе навантажую прямо на порозі! — крадькома ковзнула поглядом, наче оцінюючи зовні. — Ось сюди, будь ласка.
Але ж ні! Вигляд в нього — не формат. А що, коли запропоную одягти мій спортивний костюм?
«Багаті теж плачуть», — кисло посміхнувся про себе. Таке молоде, а вже господарює в таких апартаментах. Що ще цій бестії потрібно від життя? Цікаво, невже справді не знайшлось кандидатури більш пристойної, ніж я.
Черевики промокли, аж хлюпає всередині. Де я так умудрився пірнути?
— Вадим, переодягнися в мій спортивний костюм. А до ранку твій одяг просохне. Я його вранці випрасую.
— Спасибі, — тільки й мовив.
Костюмчик з чужого плеча на диво виявився саме на мене.
— Одразу хочу з’ясувати. Де тобі краще постелити? Пропоную на вибір: або в тій кімнаті, де ти переодягався, або ж в моєму, так би мовити, робочому кабінеті.
— Як станеться, так і буде.
— ???
— Хотів сказати — за розмовою не лишиться часу, щоб поспати. Кілька годин, і займеться світанок. Колись, між іншим, о цій порі люди розпочинали роботу на четвертій зміні.
— Їм однієї було мало?
—Була б п’ята, то і її б було замало.
- Що за трудоголіки? Нехай там у вас, синоптиків, ні дня, ні ночі.
— Синоптики о такій порі сплять, а слюсарі й токарі в цей час колись на заводах працювали.
Дивуюся, який же це я древній, і як мало знає ця юна та геніальна дівчинка!
— Думала, що тільки я ночами сиджу за кресленням.
— І біля верстата теж потрібно було комусь стояти.
— Г-м-м-м, чується, як рокоче відгомін далекої епохи.
— Він не чується, він — пече.
— В якому місці?
— А ти, я бачу, за словом в кишеню не полізеш. Нічого, підростеш — дізнаєшся. В кожного покоління — свої опіки.
— Філософ. Зрештою, синоптики й повинні бути трошки дивакуватими. І не тільки синоптики, а й геологи, астрономи там різні…
— Архітектори…