неділя
«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)
Після контрастного душу свіжовипраний спортивний костюм обдає хвилею затишку, тепла, чистоти й свіжості. Жив і не замислювався, що паралельно протікає інше життя. І яка в біса різниця, де б я прожив всі ці роки — в степу на метеостанції, в горах, на болоті чи на чужій квартирі? Пара штанів, сорочка, ложка, миска, зубна щітка — все, як в «тривожному» речовому мішку солдата. Але ж я вже давно вийшов з призовного віку.
А може, це і є щастя — просто так, без всілякої потреби, забити в стіну власної квартири гвіздок і знати, що окрім тебе його ніхто звідти не витягне? Нести відповідальність за долю звичайного, поїденого іржею гвіздка — хіба цього замало? І простенька фраза: «одягни, ранком я випрасую», — виявляється, може бути ніжно-вразливою.
Я здичавів серед людей. Ми всі тут здичавілі, озвірілі, і що жахливо, так це те, що ні в кого не має вакцини проти сказу. Лінь, апатія, депресія — це всього лиш красиві вигадки, пропіарені визначення, а насправді — звичайнісіньке боягузтво.
Вся ця каша мішається в моїй голові. Пропустити б її через сито. Але зараз я слухаю Аркадію. Ми на кухні, і вона буквально мене розстрілює чергою запитань: каву міцну, чи звичайну? С цукром? Де мені буде зручно сісти? Можливо, краще зачинити вікно? Що б я бажав до кави?.. Років з десять тому від подібного шквалу питань мені доводилось рятуватись, коли приїздив гостювати до батьків.
Я відвик від людської турботи, піклування, здичавів, і тепер розгублено, ніяковіючи, щось відповідаю Аркадії. Мені стає шкода себе.
А злива, наче з відра.
— Ти не повіриш, але це вперше, коли я так грубо помилився.
— Не виправдовуйся. Вірю.
Потім ми слухаємо дощ і п’ємо грог. Десь близько четвертої ранку зателефонував Юрко: дивувався, яким чином я опинився у Аркадії.
— А чи можна взагалі навчитись прогнозувати погоду?
— Можна. Тільки не погоду, а природні явища.
— Тоді навчи мене.
— Це не так швидко й легко, як ти уявляєш.
— А ми ж не поспішаємо, чи не так?
— Як це буде називатись? Короткий приватний курс метеорології?
— Повний.
Світало, коли ми перейшли до її робочого кабінету. Аркадія розповідала довгу, заплутану історію з особнячком. Моя навмисна упередженість непомітно зникла, як хмарка цигаркового диму від раптового протягу. Слухав цікаву історію і не переставав дивуватись — невже це та сама Аркадія, яку я знав кілька годин тому? Переді мною стояла, забувши про цигарку в руці, зовсім інша, незнайома дівчина.
— А хочеш ще містики для повноти картини? — і не чекаючи відповіді, вона відсунула вбік фотографії та креслення, дістала звідкись аркуш паперу, складений вчетверо. —Але спершу, ніж прочитати, давай відіп’ємо коньячку, згода?
Ми знову перебрались на кухню. Аркадія вголос читала послання, добуте з тріщини підвіконня колишнього особнячка.
Потішно спостерігати збоку за діями, з допомогою яких людина прагне бути чистою, охайною, привабливою і красивою: чистити з-під нігтів бруд, покривати їх лаком, мити тіло, користуватися продезиком і довго-довго розглядати себе в люстерку, вдаючи, що так важко впізнати у відображенні себе вчорашнього. Мене розчулюють ранкові клопоти Аркадії.
Сьогодні вона має дві дуже важливі аудієнції: з батьками і з майбутнім роботодавцем, він же — потенційний покупець проекту.
Я не поспішаю. Мені не хочеться звідси йти, навіть якщо залишусь в цій квартирі наодинці — все рівно буде так само хороше, як і зараз в присутності Аркадії. Думка про те, що після роботи мені доведеться повертатись вже не сюди, а додому, додає чорно-білих фарб. Прокурена кімната, безлад, неприкаяний Юрко, випадкові й небажані гості. Над всім цим повис недобрий, тривожний знак питання.