«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Це кохання з першого погляду,  воно з грошима не вживається.

— Саме про це я і говорю: коли їх катма, то перший закоханий  погляд згасає швидко. Так що — поспішай кохати.

—  Іди до біса! Завжди  своїм прагматизмом псуєш поезію.

— Ара, а ви кохаєтеся на тому ж дивані, на якому ми заробляли гроші?

— Ні. Тепер він без роботи. Нудьгує. В граверній майстерні замовила меморіальну табличку. Причеплю на дивані.

—  Пропоную такий надпис:  «Меблі. Диван зразку початку 50-х років минулого століття. На початку ХХІ століття використовувався як верстат для викачування грошей з чоловіків середнього віку й достатку, які переважно мешкали в центральній частині міста Харкова». Як тобі?

— Не квапся, будь ласка, я занотовую.

— Приїздіть до нас, — Леська різко змінює тему.

— Обов’язково. Ось придбаю квартиру, вийду заміж і приїдемо. Це я серйозно.

— Хочу поглянути на твоє «заміж», може, там і вийти не має за що?

                                                       * * *

— Я б хотів, щоб мої експерти ще раз оглянули ваш проект. Слід достеменно вивчити його особливості, — вже в кінці розмови, домовившись про вартість проекту, зазначив велетень-директор будівельної корпорації. Під його здоровезним тілом жалісливо скрипнуло крісло. — Коли вам буде зручно?

— Без проблем. Коли скажете. Хоч зараз.

— Залиште свою адресу. Не хочу вас переобтяжувати клопотами. Якщо ви не заперечуєте, експерти зроблять це у вас вдома.

— Будь ласка, тільки попередьте заздалегідь. І ще маю питання: скажіть, яким чином і коли буде вирішуватись питання про мій диплом?

— Як тільки наші експерти приймуть остаточне рішення, вважайте себе дипломованим спеціалістом, — мило посміхнувся.

  Директор схожий скоріше на власника м’ясної лавки, і аж ніяк не на досвідченого будівельника. Все в ньому  видавалося  мені далеким від поклику будувати нові світи.

— Ви, Аркадіє, головне — налаштовуйтеся, готуйтесь.

Він по-змовницьки підморгнув, як давньому знайомому. Підвівся, мабуть, дає зрозуміти, що бесіда закінчилась. Господи, як йому не важко носити власне тіло?! Глиба.

— Буду чекати, — протягнула йому ручку, — сподіваюсь, що в нас все складеться якнайкраще.

— В такої геніальної дівчини, як ви, вже все давно склалось.

Провів до дверей. В приймальній, під обстрілом мишачих очей секретарші, ми  ввічливо розпрощалися.

     Від спілкування лишилось не зовсім приємне враження. Декілька годин поспіль його незграбна фігура, неоковирні жести стоять в мене перед очима, звучить дзвінкий голос базарного спекулянта. Уявила ранок цього ведмедя: велике, незграбне тіло, можливо, колись було гордістю, сьогодні вже стало неслухняним, незручним і обтяжуючим. В сірих світанкових сутінках, крекчучи, охаючи, кульгаючи, дрібненькими кроками він прямує до туалету. З полегшенням, мовби з нього зняли зайві кілограми, гучно випускає гази, ніжно, з достоїнством почісує лисину і уважно вивчає зігнутий ніготь на великому пальці ноги, з таким виразом обличчя, ніби він оглядає улаштування Всесвіту. Потім, змінивши позу і об’єкт дослідження, уважно придивляється до кольору сечі.