«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

 Завтра йду робити пірсінг. Маленький ґудзик, який я висмикнула з  тріщини підвіконня в тодішньому, ще існуючому особнячку, обробив ювелір, і тепер, затиснутого в золоту каблучку, його нарешті мені пришпилять на пупок.

Ось така виходить finita.

                                                 * * *

    В напівпорожньому вагоні метро розглядаю веселу компанію двох дівчат та трьох юнаків. Всілись напроти мене й цмулять пиво. І самі такі ж різкі, як пиво: голосно говорять, вплітаючи через слово матюк, регочуть і зовсім ні на кого не звертають уваги. Заздрю я їм чи що? На наступній станції до вагону ввалилися ще купка таких самих. Майже діти. В хлопців — пози борзих баранів, руки вигнути дугою, наче по кавуну тримають попід руками, шиї наче в гусаків — тільки не сичать. Один з них крізь зуби спльовує прямо на підлогу. Дівчатка зо сміху ледь на ногах тримаються, а хлопці в’яло, наче вимушено, посміхаються.

   З часів моєї юності уже виросло і влилося в життя нове  покоління, й закономірно, що воно  зовсім не схоже на нас тодішніх. А хотілося б.  Відчуваю між нами прірву. Не різницю, а прірву. У цих щось не так, щось там у них всередині барахлить.

   Стоять, похитуючись чи від випитого, чи від щастя: зманіжені, прищаві юнці. Вони ніколи не знали і вже не узнають ні армії, ні романтики студентських будівельних загонів, ні осіннього трудового семестру на колгоспних полях, ні довгоочікуваних зустрічей, ні гіркоти розлук. Смішно й водночас прикро дивитись, коли двадцятирічний здоровань сидить за комп’ютером і на повному серйозі бавиться дебільною стрілялкою, бо в свої двадцять він так і не зміг випустити справжню автоматну чергу по мішенях в гармидері полігону дивізійних навчань, стрибнути з парашутом, натиснути до межі акселератор броньованої машини вагою 35 тонн… Та що там бойова машина! В своєму віці він не тримав в руках справжній АКМ. Цікаво, якими б «оригіналами» виглядали усі ці віртуальні генерали в армії під час курсу молодого бійця? Я ж знаю, я бачив — як плачуть і мочаться в штани такі ось мачо. І мені дуже шкода, що катарсис для справжніх чоловіків у вигляді служби в армії зразка 20—30-літньої давнини — тепер вже історія.

  Все їхнє життя — простенька комп’ютерна іграшка. І складається вона з суцільних рефлексів і завчених рухів, що забезпечують вдоволення основного: сон, їжу і тотальне знищення часу. Цікаво, чи хто-небудь з них стане справжнім? Хоча, як можна стати справжнім в оточенні штучного?

                                                        * * *

   В ніс б’є сперте повітря закритого тривалий час приміщення — це мій дім, цитадель самотності, дідько його нехай забере! Юрко, спасибі йому, урізноманітнив моє скромне житіє. Влаштував тут казна-що. Час припиняти ці  богемські вакханалії.

   Спересердя кулаками підпушую й без того пухку подушку. Слід би випрати наволочку. Починаю закипати. Дратує прокурене повітря, вічний безлад, хронічна невизначеність у  житті. До чорта бісового! В село! Вчителем географії. Заведу собі пасіку, тендітно-недоторканими ранками буду купатись в річці, окутаній сизим туманом. А вечорами подовгу сидітиму на порозі, аж доки не замерехтять на небі перші зорі, поряд вірний пес  слухатиме мої роздуми про життя...

   Десь в купі скинутого одягу пищить мобілка. Куди я поклав джинси, в кишені яких повинна бути ця голосиста труба?! Нарешті знайшов. Який це дурень серед ночі відправив sms: «Скажи, чому зараз іде дощ?» Знущаються з генія? Ні, стривай, воно з підписом —  архітекторша. Значить, я її таки справді зацікавив?  Як на зло, на рахунку  лишились копійки. Пару послань ще відішлю.

«Дощ іде тому, що сумно», — набираю текст відповіді. Що ще скажеш?

«Все так просто?» — без зволікань надходить ще одне повідомлення.

«Простіше не буває. На рахунку закінчуються гроші. Sorry…»

   Одразу ж зателефонувала.