«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

…І довго я  цідитиму слова? Я ж набирала його номер, аби сказати: приїзди зараз, посеред ночі, щоб разом слухати дощ. Смішний і безглуздий намір. Це відчуття чорної порожнечі, яка накрила, як тільки-но я переступила поріг квартири. Аби врятуватися, вислизнути з-під хмари смутку, набирала номер Юльки… Чому всі зникли одночасно: Леська, Юлька, особнячок? Моя викохана самотність, стерильність оточення, враз обернулась відчаєм. Невже це помста за зраду самій собі? 

— Вадим.

— Що?

— Ти можеш розповісти, про що зараз шепоче дощ, тільки не по телефону.

— Доки я доїду, дощ може скінчитись.

— Невже ти ніколи не помиляєшся?

— Не помиляється тільки той, хто нічого не робить?

— Це не презумпція.

— Згоден, тоді вирушаю. Де той будинок, під вікнами якого шумить дощ?

— «Сталінка» за сотню кроків вверх по Сумській. Біля Державного банку звертаєш вліво, потім ще з півсотні метрів по площі Поезії. Я гукну з балкону.

                                                     * * *

   Мобілка по-змовницьки відблискує темним корпусом: мавр зробив свою справу. В свої двадцять вперше запрошую до себе чоловіка, коли вже далеко за північ. Знаю його більше трьох годин. Міряю кімнату кроками  і намагаюсь втокмачити собі, що в у всьому цьому нічого особливого. Байдуже, про що подумає синоптик. Хоча, що він може подумати в такому випадку?.. І мабуть, перше, що він скаже з порогу: «Вибач, сонечко, о такій порі я ніде не зміг придбати презервативи». А я одразу ж відрубаю: «Якщо тобі так кортить залізти в ліжко, то я покрию всі витрати на жінку за викликом, а потім ти розповіси, про що шумить дощ».

  Власне, яка різниця?! Адже він сподобався мені.

                                             * * *

В нічній тиші колеса таксі гучно розрізають калюжі. Водій насолоджується шансончиком. Лагідно приколисує  м’яке сидіння «Lanos’a». Мелькає палітра світлофорів, неонової реклами, ліхтарів. Приємно влітати в солодко-сонну, омиту зливою нічну тишу міста. І неважливо, чи настане сьогодні світанок.

Нехай вічно буде ніч! З дощами, блискавкою, з самотністю, нудьгою, з безрадісним і важким хмелем майже силоміць випитої чарки горілки, і над всім цим — остобісіла мелодія мобілки, що так зненацька, мов гострий ніж, розчахнула ніч навпіл.

   Ось так би і їхав все життя в темінь довгої ночі, наповненої вщерть свіжістю й невідомістю. З кожним залишеним позаду кілометром з мене зривається сірий, задушливий панцир, зітканий з шматків минулого й теперішнього. Таке враження, наче  повільно занурююсь в чистий, льодяний гірський потік, свіжість якого повертає втрачену пам’ять. І коли вода сягне підборіддя, мене, як пір’їну, підхопить сильний потік і понесе  геть  з цього міста. Назавжди.  І якщо я теперішній — всього лиш помилка в часі і просторі, то крижаний потік виправить все, аби  я міг стати легким подихом вітру під вікнами нічного Харкова.

                                                  * * *

   Звичайно, інакше й бути не могло: такі юні створіння повинні мешкати тільки в центрі міста, в просторих, на чотири кімнати, квартирах з височенною стелею і дубовим паркетом, який ще пам’ятає голос Левітана.