«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

    Аркадіє, повір мені — мрії збуваються. Всі до єдиної! От через це все наше життя здається суцільною недосконалістю. Наші бажання настільки нетривалі, що на той час, коли вони стають реальністю, втрачають для нас колишню значимість. Очевидно, так треба, щоб у відповідь на твої слова я теж щось мовив. Але сказати щось — значить нічого не сказати. Неможливо говорити правду, коли намагаєшся втиснути в сотню слів мільйони варіантів думок. Я хочу, щоб ти знала: твій дзвінок минулої ночі — це те, що я мріяв почути в кінці свого шляху. Дзвінок із запізненням. Це щось на зразок того, як волають в спину людині «Рятуйся», коли її вже накрило балконом.

— Ти від мене підеш?

— Тоді, коли ти сама цього забажаєш.

— Ти ж тільки-но говорив про дзвінок з запізненням.

— Так, він спізнився, але від цього не став небажаним.

— Він якось вплине на наші стосунки? Я прошу, не говори натяками. Ще раз наголошую, що ніхто нікому нічого не винен. Ми зараз тут, разом, тільки тому, що нам це подобається, і все — більше ніяких обов’язків.

— Як можна змінити те, чого не існує? Дзвінок продзвенів, як в театрі,  почалася гра. Я актор, який ненавидить сцену, але змушений виходити на неї щовечора, аби тільки залишитися і далі у цьому місті. Кохання — це теж гра за правилами. Але мені вже несила грати. Я хочу тільки кохати. Можливо, від цього наші стосунки тобі будуть здаватись неповними. Я вкрай стомлений абсурдністю сценічних дій, актів, діалогів. Хочу, щоб ти сприйняла все таким, яким воно є насправді — поза грою.

   За балконом, в чорному квадраті ночі зашумів рясний дощ. В моєму прогнозі знову промах. Причому доволі серйозний.

«Наш синоптик — справжній сапер, а сапер помиляється всього лиш раз», — реклама перед моїм ефіром. Та зараз не про це. Ніжно пригортаю Аркадію й шепочу в темінь ночі шлягер середини ХХ століття:

«В нашем городе — дождь,

Он идет днем и ночью.

Моих слов ты не ждешь,

Я люблю тебя молча…»

— Ти кохався, коли за вікном шумить злива?

— А ти?

— А я хочу тебе.

                                             * * *

   «Могла і молодшого найти», — я тільки посміхаюсь, згадуючи першу реакцію мами і дописую великими літерами на білосніжному аркушу: «Вадько, я тебе кохаю!!!» Впоравшись, магнітиками притиснула цю прокламацію до дверцят холодильника.

   Йду першою з нашого помешкання. Вадим ще спить. В мене сьогодні зустріч з господарями квартири. Друга спроба домовитись про деталі продажу.

                                                       * * *

   «Я згоден кинути все к бісу і впасти на коліна перед дверима твоєї квартири. Ти тільки скажи, що чекаєш на мене». Вкотре перечитую Сашкову есемеску, яку він надіслав невдовзі після того, як нас розлучив гамірливий перон харківського вокзалу. Я берегла її, часто перечитувала. «Ну чого ти вагаєшся, — говорила  в той час собі, споглядаючи рядок цифр на екрані мобілки, — натисни на зелененьку кнопку і прошепочи всього лиш три звуки — «ТАК», і довгоочікувані зміни розпочнуться». Впевнена, вони почалися, коли б не його сім’я. Це стримувало, та недовго. Залишки совісті — загнаної, затюканої в решті решт оголосили капітуляцію: «Роби, дурненька, як знаєш». І дурненька щось би таки вчинила, але саме тоді підвернулась Юлька, я поринула в її проблеми і перестала часто думати про Сашуню.