«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Тридцять вісім. А що?

— Ви маєте прекрасний вигляд. Я б не подумала, що вам скоро сорок.

— Правда?

— Правда, правда. Навіщо ж мені вас обманювати?

— Ой, мені давно ніхто не говорив такого.

«І не скаже», — подумки коментую її пожвавлену відповідь і бажаю їм вдачі. Розстаємося. Наша наступна зустріч буде останньою. До того часу до моїх заощаджень добавиться ще й гонорар за проект.

   Потинявшись центром міста в пошуках кав’ярні, де варять якісну каву, остаточно переконуюсь, що для самодостатності, до якої так прагне мій Харків, йому не вистачає старої доброї кав’ярні, якими славляться Львів, Київ, Москва, — зі своїми легендами, атмосферою, де б справжній цінитель кави, відпиваючи напій малесенькими ковтками, може насолоджуватися відгомоном минулого, чути в його звуках, мелодіях всю історію міста, і, звичайно ж, зі своїм втаємниченим і ніким досі не розгаданим рецептом приготування кави. Це досить суттєвий штрих до портрету міста. Без нього він — безликий прохідний двір з базарною площею, але з власним оперним театром.

   На колишній площі Радянської України, а нині — Конституції, нарешті находжу собі схованку в затишному барі «Солодощі Сходу». Зранку тут взагалі порожньо і кава непогана. Так, принаймні, говорив колись наш музикант. А йому в таких тонкощах я довіряю більше, ніж собі.

За сьогоднішній ранок я вже вкотре згадую Лесьчиного бойфренда і доходжу висновку, що для жінок чоловіки можуть бути корисними й цікавими не раніше, ніж доживуть до  тридцяти. Звичайно ж, це не аксіома, але вона варта того, щоб про неї знали.

    На відстані телефонної розмови рідна мамця здається безнадійною ретроградкою.

— Ти ж не здумай приписати його у власній квартирі, — повторює  вже десятий раз за п’ять хвилин розмови.

Бідненька, вона так хвилюється за процес придбання квартири, що здатна стрілою летіти в Харків, облишивши всі свої справи. Дивуюсь, як  мені вдається її утримати. Та про квартиру — то окрема балачка, а ще — мої стосунки з Вадимом. Уявляю, як цю тему обговорюють з татом. Її повчання не мають ні меж, ні кінця. Я не перечу, а погоджуюсь, аби вона не хвилювалась.

— А на море за чий рахунок ви збираєтеся? — ніяк не вгамується краща в світі мамця.

— Звичайно ж, за його рахунок.

— Аркадіє, щось мені так тривожно за тебе. Може, слід навідатися до тебе?

— Мамо, всі твої тривоги через те, що моє життя змінюється. Ти вважаєш, що до п’ятого курсу в моєму житті будуть змінюватися тільки пори року.

— Все ж таки будь обережною.

                                                    *  *  *

   Ніколи б не подумав, що  буду в захваті від ходіння по магазинах,  штовханини на базарі, тупого очікування в чергах до кас супермаркетів! Я уздрів у всьому цьому справжню філософію, колись і кимось (наче) навмисно сховану від мене. Мені приємно що-небудь купляти, при цьому зовсім не має значення, що саме: туалетний папір чи свіже видання Акуніна в м’якій обкладинці. Мені подобається все, якщо його робити разом з Аркадією.

   Якщо ти не зумів отримати від самотності все, про що мріяв, якщо вона не зробила тебе мудрим, то нічого вдавати з себе богемного відлюдника. Кому від цього легше? Забий навкіс свою келію і виходь до людей.