«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Вадим, у наш час бути серйозним аморально. Ти тільки озирнись — всюди нас оточує суцільна серйозність: у чоловіків животи до підборіддя підтягнуті, а на жінок взагалі хоч не дивись. Не поповнюй лави цих законсервованих недоумків. А те, що ти втратив нюх, — не печись. Це не головне. Навіть якщо допустити, що на цьому твоя кар’єра синоптика скінчилась, то що тут трагічного? Тобі що, руку відрубали? Ногу? Ніс відрізали?

— І що далі?

— А далі те, що коли хочеш, то живи далі. І головне — перестань бути серйозним. Тобі це не пасує. Спеціальність, кар’єра — невже це для тебе так важливо? Наплюй на все це. Радій! Може, нарешті, з тебе люди будуть. Я тобі знайду тисячі нових не менш цікавих, ніж твоя метеорологія, занять. Облиш ти своє скигління. Смішно дивитись.

— Я й сам знайду собі заняття.

— Отож вперед, Вадиме! Щось я тебе не впізнаю.

Закінчилось все це тим, що ми з Юрком напилися до поросячого крику. Заяву про відпустку я таки встиг подати.

   Ми тинялися з бару в бар, Юрко весь час знайомив мене з якимось маклерами, ріелтерами, піарщиками, політтехнологами, експертами. І всі вони обіцяли мені цікаву роботу й пристойну зарплатню.

                                                  * * *

   Повернулись додому близько третьої ранку.

   Влаштували собі своєрідний сеанс релаксації в якомусь новому клубі. Назви так і не запам’ятала. Мій синоптик сьогодні перебрав лишку. Дома відрубився, не роздягаючись. Він став часто випивати  з того часу, як завис у вимушеній відпустці. Не знаю, як мені його вивести з цього стану!..

   Стягнула кросівки, не розв’язуючи шнурків, підмостила подушку, аби не хропів. Знову мені доведеться спати на старому дивані. Ну та нічого, незабаром в цій кімнатці не лишиться й порошинки з минулого. Як тільки квартира перейде в мою власність, розпочну капітальний ремонт: поміняю двері, вікна, перепланую стіни і так далі. А на той час, доки мій задум будуть втілювати в життя, ми з Вадимом втечемо на море. Йому це повинно піти на користь. Впевнена, що згодом все стане на свої місця.

…Довго не могла втямити, які зміни відбулися в  робочому кабінеті. Невже синоптик заходився тут хазяйнувати? Тоді куди він переклав креслення? Знадобилось десяток хвилин, щоб понишпорити по всіх закутках. Тубуси, чернетки, розрахунки — все це валялось незайманим, а от головного креслення, того, що я представляла на конкурсі,— ніде не було. Відганяла думку про саме жахливе, що могло трапитись. Я пішла по третьому, четвертому колу пошуків, аж доки в кімнаті не створила повний хаос.

І козі зрозуміло, що проект — не голка, і такі ретельні пошуки закінчилися б успіхом, якщо б проект десь завалявся.

Закриваю обличчя руками, повільно сповзаю на підлогу і тихо, без сліз, починаю вити.

   Проект! Мій особнячок!!! Його вкрали. Чисто спрацювали, суки!..

   В спальній кімнаті хропе Вадим. І подушка не допомогла. Белькоче щось собі під ніс, важко посапує. Я сиджу посеред кімнати і шлю прокльони всьому світу.

  В задачці питається: на чорта ото стільки століть, віків триндіти «не укради»?!! Замість цієї маячні краще б виховували у людей моральну готовність бути обікраденим, обдуреним. Спростуйте ж ви врешті цю неприємність до рівня нежиті. І крадії, і обікрадені одразу ж відчули б полегшення. Поцупити, як за ріг сходити помочитися.

   Всі ці сопливі вчення про мораль та справедливість вигадуються виключно з однією метою — приспати увагу одних, щоб в цей час інші за їх спинами  нагребли як можна більше.

  Тепер я переконана, що світ з самого початку поділений на дві касти: одні працюють, другі відбирають напрацьоване. Перші вірять в пристойне життя, надриваючи животи, другі його мовчки собі створюють. А купка найнятих навіжених глашатаїв  повсюди кожному замилюють очі своїм «не укради», «не бреши».