«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

     Кожен третій, якщо не другий, стомився бути нікому непотрібним, вимотався, стоптав до крові ноги в пошуках кохання, і в той же час філософствує, аж захлинається, про здичавілий світ. Сам і пальцем не поворухне для того, щоб його любили. Тупо існує і спрагло чекає, коли ж зацвіте папороть. Не віддаси, то й не отримаєш — всі про це знають, але далі знань справа не рухається.

   Мене розчулює наївний життєвий досвід Аркадії. Я самовіддано закоханий в її дитяче безглуздя і з насолодою допомагаю їй  навчитись відрізняти чорне від білого. І у цім банкеті радощів та любові я чую тиху мелодію печалі.

  Я народився в селі, жив там до шістнадцяти років, і як всі мої однолітки, мріяв про великі міста, загадкове життя, про існування якого ми тільки здогадувались з кадрів документальних кіножурналів, які демонструвалися перед початком завчених напам’ять художніх фільмів.

   Зима змінювала літо так часто й швидко, що після двадцяти стало нецікаво вести лік цим перемінам.

   Померли батьки, а слідом за їх смертю дощі розмили дорогу до хати. І як тільки зникла можливість повернутися додому, я раптом усвідомив, що в світі не було і не буде місця, красивішого за моє село — край, де вічно ллється солов’їна пісня, а в тиші весняної ночі чути, як падає на пухку землю краплина березового соку. Там влітку більше, ніж де б не було, сонця, восени — найкрасивіше синє й глибоке небо, а взимку — найбіліші сніги.

Зі мною завжди так: як тільки хтось або щось опиняється в минулому, переді мною постає вся його велич, якої  раніше не помічав. Минуле витворяє зі мною чудеса, перетворюючи мене на святого мученика: я каюся, кусаю лікті і заїдаю солоні сльози сирою землею. Від жару моєї гарячої голови тріскається стеля, а від наростаючих ударів серця входять в резонанс і руйнуються всі мости світу. Я йду, не озираючись, в спекотну пустелю і хочу там вмерти смертю мученика. Та завжди за кілька хвилин до одкровення, коли я спрямовую свій погляд на небо, яке ось-ось має розступитися, аби в мою буремну голову зійшла істина, — раптом замість довгоочікуваної, вистражданої істини звідкись з’являється тендітна рученька з бездоганним манікюром, ніжно бере мене, брудного й смердячого, за комірець, окутуючи бентежним шлейфом парфум, — і ми летимо до осиротілої за час моєї відсутності барлоги. Сюжет для картини Шагала: добра фея і хлопчик-пустун по дорозі в дитсадок.

   Сьогодні, в перерві між ранковим та обіднім ефіром, я не зависаю, як завше, в інеті, а йду геть з редакції прочісувати алеї парку ім. Т. Г. Шевченка, це зовсім поряд. Так, саме прочісувати, оскільки в центрі Харкова й прогулятись ніде. Сам центр як такий взагалі відсутній: він розмитий часом і апатією харків’ян, які перетворили історичний центр в брудне підворіття, знизу запруджене автомобілями, а зверху — заокеанськими вивісками лавок на Сумській вулиці.

  Та мені зараз байдуже. Справа у тім, що вже ось четвертий день підряд всі вісім випусків моїх прогнозів абсолютно далекі від істини. За брехню в ефірі всі дачники Східної України готові закидати мене тухлими яйцями, а рекламодавці знімають матеріали з ефіру. Редактор мовчить, але не важко здогадатись, що він може сказати мені в будь-яку хвилину.

  Свій перший в житті «ляп» я видав не в ефірі, а під час телефонної розмови з Аркадією. Неприємності беруть свій початок з тієї дощової ночі, котра, за моїми прогнозами, повинна була завершитися свіжим ранком, осяяним сонячними променями. А такий ранок наступив аж через дві доби. Я навіть і не намагаюся копирсатися в причинах і обставинах чи, бодай, їх шукати. Безнадійна це справа — шукати пояснення тоді, коли зненацька перестаєш відчувати небо, чути подих вітру. Стан цілком схожий на раптове знеструмлення житлового будинку: раз — і темінь, хоч в око коли. Під рукою — ні свічки, ні сірника, ні запальнички. Сидиш і блимаєш, занурюєшся в темінь, наче в болото.

   Повертаюся в редакцію, щоб випрохати відпустку за власний рахунок.

— О, наш юний Вертер, — сумно посміхається Юрко.

З того часу, як я перебрався жити до Аркадії, ми рідко бачимося. Я пропоную йому усамітнитись де-небудь й попити кави, аби за спокійних обставин розповісти про свої плани.

— Кохання погубило твій талант.

— Дурень, мені зовсім невесело.