«Обезсилює Слово на щасливу усмішку лють…»

ГРОМОВІ ДЕРЕВА

Не в стрісі – в лісі...

В лісі на рові

живуть собі

дерева громові:

у хмару труться

їх стрімкі вершки,

на суччі птахи,

мов старі горшки...

Найвищі ці дерева

серед всіх,

беруть в людей

на себе їхній гріх.

Та грішники

грішать гріхи нові –

й летять громи

в дерева громові.

Й тисячоліттями

невинні мруть за винних,

і цей процес – на Божий сум –

неспинний!

Нехай носи не сунуть,

де й без них

гуртується з добреньких

зграя злих!

Не вигинайте

марно наших брів!

…Ще гнів. Ще блискавка, –

й дерева без верхів!

Та знову, знову,

й знову з попелища

ростуть відважні, чесні

і найвищі,

й верхів’ями

лоскочуть ніздрі змови,

із блискавиць

кують правдиву мову.

…Іще з часу козацького

коша

й у мене тліє

громова душа.

Звучить в ній скрипка

з громових дерев,

якої вже ніхто

не відбере.