«Німб», уривок з роману

Ясно, що з того вигляду Петра Васильовича всі можливі думки про друге пришестя були тут же відкинуті тими, хто з переляку про них подумав. Але щодо святості, то думки нагніталися все більше і більше.

Найбільше чомусь красувалася в телевізійних і потім газетних інтерв’ю Галя. Щастя, що Петро Васильович того бачити на той час не міг. Не в тому проблема, що вона була якась така фотогенічна і що її обирали в першу чергу, а просто вона була одним із тих очевидців, які вперше почули від Петра Васильовича оту сакраментальну фразу про те, що то не він сам собі то придумав і що “воно само”. Інший свідок, який якраз у тому реально був першим, тобто безпосередній начальник Петра Васильовича, намагався уникати камери і якщо потрапляв на очі журналістам, то мимрив щось на зразок “Так, я його знаю лише рік, бо став начальником недавно, так, він показав себе добрим працівником... Ні, це я сам, злякавшись можливих ексцесів, запропонував йому іти, ні, дирекція тут ні причому. Я сам”. І тікав. Говорити щось про святість чи несвятість свого підлеглого – відмовлявся.

А от зате директор мало не з гордістю говорив про Петра Васильовича, що то така поважна людина і працівник, той Петро Васильович, що він так давно і добре працює, що давно заслужив на підвищення і на збільшення платні. Так, вони йому дадуть нову посаду, адже тепер очевидно, що він та то заслуговує!

Найупевненіше і навіть бадьоро, із запалом говорила про святість цього чоловіка Ніна Павлівна. Можливо, перша почала і найбільше на тому зосереджувалася не як на припущенні. Тепер вона почувала тверду впевненість у собі. Було явно видно, що вона вже має за плечима якусь підтримку, а може і завдання. Ніхто навіть не замислювався, яку. Вона несла на собі МІСІЮ! Вона навіть дозволила собі натяк на його зрадливу дружину. Ну, не сказала навпростець і не заявила про то грубо, навіть більше того, як тільки вискочили у неї ті слова про дружину, вона прикусила собі язика, але все ж інформація пішла уже не чутками, а в ефір. Скоріше за все якраз таке говорити вона права не мала і сталося то випадково, але от сталося.

Столичні центральні органи перший день взагалі промовчали. Вони просто не повірили, бо не побачили доказів. Лише на другий день почали транслювати вже зняті на місцевому рівні сюжети, а потім прислали і своїх репортерів.

Як би там не було, але в перших матеріалах про святість стояло більше запитань, аніж відповідей. Ну, і як уже говорилося, довіра до тих інтерв’ю, якими б щирими вони не були явно підривалася самим виглядом Петра Васильовича на фотках чи на екрані і відсутністю на них німба.

По хатах серед простих вірних і індиферентних вірних почалися суперечки щодо взагалі правдивості такої появи, мовляв роздувають відповідні люди вигідні їм справи і все. Почали витягати із закамарків євангелія і біблії, якщо в кого були (до речі як виявилося, далеко не в кожного вони були, щоб звіритися із тим, що буває, а що не буває тому святому житті), катехизми і почали шукати в них всяких зв’язків, натяків, або і передбачень, або інструкцій, як діяти...

Врешті, от справді, скажіть, от як поводитися з тим святим, який раніше святим не був?

Х х х

Щодо церкви, то вона і в перший день, та й і на другий відмовчувалася в офіційних заявах, а неофіційно священики говорили (бо ж мусили), як то кажуть, що слина на язик принесе. Головна версія була, що то таки не від бога, а навпаки, від сатани. Такі речі від бога не бувають. Хоча деякі священики сумнівалися і казали, що то треба переконатися і перевірити. Зрозуміло, що дивним є те, що людина духовного стану не була удостоєна такого відзначення, а звичайний службовець – так. І чи не є це насправді якимось науковим техногенним феноменом, а нічим не пов’язаним із релігією. Але з іншого боку, ми ж знаємо, що шляхи господні несповідимі і не нам судити про реалії справи. Може, це дане Ним нам випробування. І ми мусимо самі визначитися щодо його святості і святості своєї... Треба замислитися взагалі над тим, що пропонує Господь для досягнення святості, частіше ходити до храму, не шкодувати пожертв на храм і допомагати тим всім вірним. Правду кажучи, церкві на той час Петро Васильович навіть дуже прислужився. Побільше б такого. Ніяка інша з’ява з тим не зрівняється. Люди і гроші потекли ріками.

Ну, а паства (окрім тих, які теж переживали, чи то не від сатани) відверто чекала більшого чуда і поліпшень у житті. Тобто хреститися і згадувати молитви (якби хто вів статистику) почали мало не вчетверо більше. Та й кількість мешканців міста, які почали про то думати, теж значно зросла.

* * *