«Німб», уривок з роману

Андрій Судин

Петра Васильовича звільнили не менше, як за тиждень. Причому за тих кілька днів він зі здивуванням виявив, що у нього в стінах такої страшної колись структури є і прихильники, які й обіцяли йому швидке звільнення і казали, що вже організовується рух опору, який не дасть його на поталу. Але навіть при тому, що він уже почав навіть якось поступово звикатися в камері з думкою, що ось має якусь винятковість і тому особливе ставлення до себе, все одно Петра Васильовича застало при виході заскочення. Вивели його дуже швидко, без пояснень і вибачень, віддавши перед тим особисті речі, які відібрали, і змусивши за все розписатися згідно з протоколом. І лише майже на порозі один зі супроводжуючих непомітно потис його біля ліктя. Причому, коли його вели, то серед супроводу були як люди зі злісними обличчями, так і з смиренними і наче переляканими... А на вулиці біля входу його майже ревом зустрів натовп. Ну, не надто великий, але все ж то був натовп. До того ж, на диво, у ньому Петро Васильович не побачив знайомих облич, навіть коли трошки заспокоївся. Хіба що ото кілька кроків попереду натовпу, він вирізнив Ніну Павлівну. Ну і ще позаду натовпу високо хиталися гасла від колективу і відділів його установи, які закликали не давати на поталу їхнього святого.

Петро Васильович одразу не здогадався, але зате нам із вами легко додумати, що організував той “рух опору”, без сумніву, пан Роман. І якби ж знали ті працівники СБ, як те їхнє “тихеньке” заарештовування Петра Васильович було йому на руку! Навіть при тому, що і він особисто телефонував з вимогою звільнити Петра Васильовича, і депутати з обласної ради і навіть зі столиці з парламентських кругів. Здавалося б, уже мав би досвід тим СБ-ушникам підказати не робити чергової помилки, але от сталося. Головним чином, через якраз неповоротке столичне керівництво. Все не могли зрозуміти, що їх ніхто не дурить і що все так і є, як є. Німб світиться і чоловік, можливо, навіть святий. Ніхто того ні заперечити, ні підтвердити не може. А опозиції тільки того й треба. Чим довше тримали, тим краще. Якраз можна було за той час добре накрутити публіку, підігріти, зібрати фанатиків, влаштувати привселюдні голодування, акції протестів. Як же ж інакше? Їм тільки того і треба!

Ну, хвору голову завжди можна знайти... А взагалі краще було б його завчасу виявити, шльопнути і в лісі закопати. Був святий – нема святого. Була проблема, нема проблеми. Чим, врешті, той святий, чи який інший від інших людей відрізняється?

 

* * *

 

Отож натовп скандував “свободу святому!”, кричав Ура!, коли його побачив, а ще що вразило Петра Васильовича, ‑ на головах у них в усіх, ну, в більшості, були голубі пов’язки, які символізували собою якраз отой його німб. Тобто це були його прихильники. ЙОГО прихильники! І це, і загальне піднесення натовпу так його схвилювали, що він цілком несвідомо підняв над собою руки і привітав той натовп. А це, відповідно, викликало ще більше піднесення серед людей. І почався мітинг, який працівники СБ спостерігали і записували, фіксуючи давно знайомі і не зовсім знайомі обличчя, з вікон, невидимі для натовпу.

Але все одно – всі гасла і вигуки стосувалися лише одного – влада нікчемна, ненавидить народ і пора ламати апарат гноблення. Навіть святих нині забирають до буцегарні і відбирають народу світло. Свободу народу! і всяке таке інше. Самому Петру Васильовичу слова не давали, посилаючись на те, що він, бідний, ослаб після ув’язнення і йому треба дати спокій. Він лише ніяково всміхався час від часу і нерішуче піднімав руки, коли натовп на заклики когось із виступаючих щось скандував на його честь. Петро Васильович з одного боку розумів, що ніякої втоми особливої не має, бо за останні дні його взагалі мало турбували, але з іншого – раптом почав жаліти себе за всі ті останні дні і таки подумав, що та втома мусить бути. Живчик спокуси його спонукав до спекуляції на тому сидінні в тюрмі…

 

 х х х

 

Після мітингу його повезли не додому, а в якийсь величезний особняк мало не бозна де за містом і за високим муром. Власне, на дачу, якщо можна так висловитися, пана Романа. Знову ж таки до здивування Петра Васильовича там вже були його діти і дружина... І там в окремій тихій кімнаті пан Роман дав йому всі-всі інструкції до поведінки і якоюсь мірою розкрив свій план, хоча планом він то не називав. Та й Петро Васильович так не думав.

Ось що йому, зокрема сказав пан Роман, вірніше не стільки він, скільки в його присутності його, судячи зі всього, якийсь секретар чи помічник. Явно чи то юрист, чи журналіст, бо з добре підвішеним язиком. Пан Роман тільки схвально кивав головою під час промови і світив очками:

Сторінки