«Німб», уривок з роману

Наразі ми з вами випещуємо привабливого метелика. А далі – справа буде за простим. Привести його до влади. Я кажу “простим”, бо насправді, хоча то коштує чималих сум і затрат зусиль, але реально не так уже і складно. Самі бачите, як люди вже готові йти за ним куди скаже. Єдине, що він ніяк не хоче визнати, що треба казати. Я все ніяк не можу вловити його націленості, його слабкого місця, до чого він прагне. Але мені лишилося вже мало. Ще трішечки. Святий буде наш.

- Цікаві роздуми, сказав би я... – вимовив після того пан Роман... – але... якось так ви сказали про гусінь. Щастя, що повторили кілька разів “ми”, “наш”... а то б я вже подумав, чи часом і ви себе за метелика не маєте...

- О! Даруйте мені такі слова... я... ну, не зовсім добре добрав порівняння! – перелякано знітився пан Юрій.

- Та все ви добре добрали, -- засміявся пан Роман. – Не переживайте! Не маленький. Гусінь, то ще не найгірше, що можна було придумати. Гусінь, так гусінь.

Чортикові трошки відлягло. Добре, що його шеф все ж таки не дурень. Але потім не раз картав себе за таке необдумане легковажне просторікування. Треба ж так влипнути! Пити треба було менше! Мудрагель! Коники-метелики...

х х х

Навпроти Петра Васильовича сиділа Галя. Так, та сама Галя, яку він колись було вподобав собі на роботі. Замотана у хустку. Власне, вона прийшла сюди після багатьох розмов із мамою. Вони багато сперечалися щодо Петра Васильовича, а коли мама дізналася, що він свого часу позиркував на Галю небайдуже, до того ж після всіх тих чуток про зрадливість дружини, то зупинитися вже не можна було. Обидві таки переконалися, що треба до нього іти. Отож позамотувалися в хустки (ну як же ж, до церкви в хустці, то і до святого – теж!).

Щоправда Петро Васильович тут же попросив ту хустку Галю зняти, всміхнувшись, що без неї вона виглядає набагато краще.

Тепер Галя поводилася вже цілком інакше. Вона була перед Петром Васильовичем сама, бо охорона не впустила її маму, і тепер вона явно шарілася на відміну від того, як було на роботі. Вона дивилася на Петра Васильовича і бачила, що він явно змінився за той час. В одязі його, у поставі, у поведінці тепер добре вже проглядалися натяки на величність і розмах. Галя ж не усвідомлювала, що то все впив і роботи візажистів, і інтер’єру, і того часу, який він прожив у відчутті своєї винятковості, і німба... врешті і роботи Петра Васильовича, який останнім часом майже щовечора вправлявся з тренажерами і їв відповідно до дієти, запропонованої Олексою. Та й, можливо (можливо?) у душі Петра Васильовича мало не щодня відбувалися зміни. Наразі очі його світилися усмішкою. Зовсім не тою, яка була у нього тоді на роботі.

Чи, може, її висвітлював нібм?...

То ж коли Галя зняла хустку, в її рухах було тепер вже невловиме автоматичне кокетство і намагання сподобатися, хоча вона і не за тим прийшла. Просто рух зняття хустки до того призвів. Адже сам святий запропонував їй зняти її. Галя навіть стріпнула злегка волоссям, і помітила, що очі Петра Васильовича ще більше запроменіли.

- То що ти хотіла, Галю? – спитав Петро Васильович.

Після секунд розважування і згадування всього, що переговорила з мамою про її відповідальність перед ним, і про її можливу роль в його житті Галя пригадала, з чого мала почати:

- Я... прийшла, щоб вибачитися перед вами.

- Вибачитися? За що?

- Розумієте... Я... ще тоді... думала... я думала про вас погано і тому деколи трохи насміхалася з вас...

- Погано думала? – всміхнувся Петро Васильович, але на душі йому посмутніло.

- Ну... так... я думала, що ви до мене залицяєтеся і що маєте щодо мене наміри, а я... я не могла того допустити і тому часами кепкувала з вас і... казала про то у нас у відділі.

Петро Васильович сумно хмикнув і опустив голову, але тут же її підняв:

- А я таки залицявся до тебе. Ти мені дуже подобалася. І я не раз тебе хотів. І... зараз теж подбаєшся. І що в тому поганого?

Галя злякано підняла голову, вона зовсім не була готова до такого повороту подій. Лише ворушила губами.