«Німб», уривок з роману

Історія з простирадлом не лишилася непоміченою. Бо Петро Васильович не встиг простирадло досушити, і його знайшла консьєржка пана Романа. Людина, звичайно, порядна і з язиком за зубами (пан Роман інших би не тримав), але не задуматися і не здивуватися вона не могла. Попробувала ліжко – сухе, то що б то могло бути? Вона припускала собі відповідну думку, прокручувала її в голові, однак прийти до певного висновку ніяк не могла. Вона знала, що до святого ніхто не ходить і не може ходити, але ж хто його зна, що тут робиться. І коли побачила таку історію вдруге, то за порадою пішла до пана Романа. Іншого шляху вона не мала, щоб не поширювати дурних думок про святого. А пан Роман її детально розпитав, зробив найправильніше припущення про полюції (хоча того так їй не назвав) і заспокоїв. Сказав, що то навпаки дуже добре. Мовляв, коли святий так чи інакше є людиною, одним із нас, тому має такі звичайні чоловічі реакції. І навпаки то добре про нього говорить, бо живе стриманим життям. Бо таке можливе тільки з тим чоловіком, який не має жінок і т.д. Тому консьєржка заспокоїлася і стала якоюсь мірою навіть союзницею святого.

Щоправда, продовження було не в цьому, а в тому, що пан Роман потім дуже веселився з паном Юрієм, якому все розповів. Пан Юрій, щоправда, пробував все поставити на трошки серйозні рейки і подумати, чи не спробувати вирішити якось це питання, мовляв нащо консьєржці такі речі знати і патякати про те. Можна приводити святому час від часу якусь жінку, якщо він вже не хоче власної. Одна навіть кандидатура перша є, якщо з нею обговорити це. Він мав на увазі якраз Галю, про яку теж уже свого часу цинічно посміялися. Але пан Роман сміявся далі і казав, що то власні проблеми святого, а консьєржка ні про що нікому якраз не скаже, у ній він певен. Зате у святому буде більше отого “лібідо”. Так що хай так собі і буде далі.

Але і це не було ще продовження історії, бо так би і лишилося між двома людьми і Петра Васильовича не торкнулося, але ту розмову чула Оксана. І якраз у неї розповідь і знущальний сміх батька викликали зовсім іншу реакцію. А саме: просту, навіть звичайнісіньку жіночу жалість. У принципі, вона ще не знала на всі сто, що означають усі ті “страждання” Петра Васильовича, але цілком здогадувалася, бо і її вже так чи інакше час від часу посідали такі самі думки, про які вона навіть трошки і сказала свого часу Петрові Васильовичу, тобто вона сама вже починала від того страждати. А тут якось відчула до того ж однаковісіньку самотність із Петром Васильовичем, а відтак їй стало від того приємно. Знову відчула себе з ним спорідненою і знову захотіла торкнутися його німба...

х х х

А Петро Васильович насправді, реально, відчутно, робився все самотнішим і самотнішим. І все складніші і важчі думки охоплювали його голову, обрамлену голубим свіченням. Не було на то ради. Всі від нього щось хотіли, а він вже і не знав, що може, а що не може. Схоже було на те, що йому не лишають іншого вибору, як бути святим. Виступ йому напишуть, у навушничок все підкажуть, якщо забуде, одягнуть, доглянуть, нагодують.... що ще треба? Якщо людям то треба, то може так і робити?

Загалом він вже давно собі зрозумів, що той німб над головою зовсім не має стосунку до його святості. Ніякий він не святий. Але то, що його таким бачать, а деколи і змушують таким бути, наганяло не зовсім зрозумілий йому страх.

Сам Петро Васильович той страх не аналізував, тільки заганяв, як то завжди робив, подалі, а ми собі можемо поаналізувати. Якщо так замислитися, то, з одного боку, він уже побоювався втратити свій статус, позбутися тих всіх привілеїв, яких йому надав німб, тобто він вже не хотів втрачати німба. А з іншого – поступово у ньому наростав ніколи раніше настільки ним не відчуваний страх – страх Бога. Якраз його він всіма силами в собі глушив. Простісінький страх, який час від часу (а особливо перед смертю, на старості), відчувають чимало людей. Однак для Петра Васильовича він був досить гострим, оскільки не було жодної змоги уяснити, звідки ж і чому у нього той німб з’явився. Пам’ятаєте ту брошурку про диявола і деякі думки Петра Васильовича щодо того? Тремтілося йому деколи всередині від підсвідомої думки: а що, коли він колись за все це змушений буде відповісти. Тобто чи не краще покоритися тому німбу більше, ніж своїм “годувальникам” і не стати таки цілком відповідним до поняття “святий” і триматися того до кінця. І разом з тим, якщо так вирішити, то тоді (мабуть того він боявся найбільше) доведеться одного дня бунтувати і поводитися не так, як від нього чекають, а робити по-своєму. До того ж із тими побутовими і багатьма іншими справами, читанням газет про себе і відгуків на його виступи, підготовкою до інших, текстами про політику і про засоби впливу на суспільство і державу, йому не було вже часу подумати, а що ж таки та святість врешті означає. Жити гідно з якимись моральними біблійними приписами, з якими ладен був сперечатися, за “покликами душі”, які часто є лише тимчасовим відбитком бажань, а чи просто, як то кажуть, жити “задля людей”.