«П’ять життiв, прозоскайп», роман

   ХІІІ 
Бутіковий купальник нічого тілу не додав. Більше того – зменшив до нього інтерес. Краса – виплід уяви. Данило казав якось інакше, але слово «виплід» вживає на кожному кроці. Я теж виплід. Батькової платні. А тепер – кількох смужок  чогось слизького і жовтого. На грудях його більше. Не знаю вже, заради чого вкрала у матері новий рушник. Його постелила,  спробувала заснути і чую: «Лягаймо тут».  – «Та ти що. Ти коли останній раз дивилася на себе? Смажена кукурудза. Спершу підгоримо, щоб не зглядалися». Я ледь розплющила очі – точно: обидві бачили  Хрущова. І заснула. І знову чую. Ніби з іншого світу: «Вже ні з чим не ховаються».  –  «А з чим тут ховатися? Всьо на спродаж». 
Хіба це не правда? 
Сковтнута образа не розсмоктувалася довго. Пробуджуватися не було сенсу; Ліза лежала скуленою і уявляла себе розкинутою. Для кого? Дядечко, який дав їй п’ятсот гривень, має таких сотні. Не наговорюй – яких таких? Ще кращих. Попроголюваних,  з чорними на ногах нігтями. З пласким животом. А не як у неї, пуфіком.  На фітнес теж треба грошей і грошей. 
Для чого?
Вона сіла і зрозуміла, для чого: щоб валятися не тут. А де? І для чого валятися? Марення не брешуть – з них, як оце щойно уві сні, на неї дивився скат. Меншою вона бавилася в русалку. Річкову – поля вона ще не бачила. Скат – то те, що на неї чекає. Обхопить. і  прощай Київ. Те, що він бридкий – пусте. В його погляді не було ані крапелини доброти. Чого він привидівся? Вона знову згадала про Данила і вже звично почервоніла: останнім часом він з середини втікає. Чи вона від нього? Ті хлопці, що з підвалу не вилазять, – то не причина. Причина – в ній. А скат… Таке буває: прийдеш, щось почуєш і ніби чула усе, що було до того… Планета-водойма, в якій живуть розумні потвори.  Суша – для служб… Теж розумних, але статично…
Невідомо чому вона кралася учора в підвал, як злодійка. Хотілося якогось гріха, щоб  не допікав гріх свій.  З отими стрінгами, мріями про глянц. Не зрадливими – вона може поклястися… А чим клястися? Розуму в неї тільки для шкільних оцінок. Але і його достатньо, щоб з дзеркала на неї час од часу позиркувала… не вона. 
А ще ж недавно… Що – недавно? Зараз теж любить. Проте як ота стрінгова красуня – прицінливо. Просто так дати стягнути з себе трусики, не знаючи, які вони бідні,  –  це вже в минулому. І ще та дядькова  яхта. Вже з нею вітається…
Скат глянув на неї ще в сьомому класі. Уже в теперішній квартирі, де, коли батьки сп’яну любилися, телевізор належав тільки їй. Часом цілодобово. Знайдеш щось цікаве і на фіґ та школа. Історія, географія, біологія позаскакували в мозок самотужки. Математика навпаки – дала звідти драла. Якби не залицяльники, ніхто нічого не помітив би. А так викликають до дошки, щоб спиналася на носки і писала.  І рукою, і сідницями. А писати нема що. Почалися списування, консультації, перетягування гумок спіднього. Данило з’явився запізно: одна з гумок  не витримала. Разом з нею.
Милий… Що-що?.. Все рівно милий. З усього регочеться. Котрийсь з хлопців  пояснює: «Наш океан – галактичний розплідник. У вас тут теж повно нашого. Крокодили, скати»… Невже і в Дніпрі є скати? Тоді як розуміти Данилове: «Земля, Остапе, має біля одного трильйона видів життя. Так що пий свої цукромісткі рідини з обмеженою градусністю і не дери носа. Галактика, Всесвіт... Вивчай Київ. Як водій».
Дещо прояснюється – хлопці купують машину. А Данило в них за інструктора. Інопланетяни. З Баришівки. Дві години лежу, і хоч би хто підійшов. Те да се, як звати, що робиш ввечері? Так пишуть в книжках… Євгенія Панасівна Стоцька.  Автор чотирьох романів, двох повістей, численних виступів в пресі. Псевдо – Зарічна, Семибрат. Його коханка. А я? Ще в тій книжці надруковано: народилася в 1976 році. А я в 2001-му. Двадцять п’ять років дьору. Від старості. Мав би задуматися.
А ти задумуєшся? Ні! І не збираюся. Переболить.