«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Ліза забула, де вона, хто вона, яка вона…  Повне знетілення. Можливе на списах любові.  Ще там вразило: «Ії несли вздовж вікон рідного міста. Ще притомну, задивлену в небо, звідки мав би з’явитися Бог її марень. Якби про її існування знав. Смертні з Богами тим і різняться, що Богам знання не потрібне. А смертних воно вбиває. Але Бог прилетів. Юний, сліпуче гарний, у золоті легких лат, він був незримим для міщан і воїнства, що страчувало Жінку за те, що вона Жінка. Вже не молода, бо од першого в житті поцілунка до останнього минуло багато весен. Ще більше літ. Чимало осеней. І безмірне число зим… Кожна хвилина без любові – мука. Кожен день без любого – катівня. Кожен місяць без жаданого – буцегарня.  Кожен рік без мужа – пекло. Діоніс був у кожному, хто її домагався і брав… «Ти од мене одвертаєшся?» –  «Ні – я плачу. Ревнощі останнього твого владики мене вразили. Своєю абсурдністю. А ще більше вразила твоя відповідь на запитання: «Ти б зрадила ще раз?»  – «Так», – ти сказала».    
Треба буде про того Діоніса десь прочитати. Питатися у Данила встидно. Так ніби він гірший. І ще одне не те – не він, а я хотіла б мати його за Бога. З грішми, з машиною, з яхтою. Правда, в  пригаданому про це ані слова. Любов дорівнює любові. Навіть зраджувана. Мені таке не до снаги.
Звідки це? З майбутнього.
Зовсім здуріла.
Невже, –  Ліза сперлася на лікті, глипнула на проміжжя і тільки після цього на байдуже до нього довкілля,  –  всі оті корови любляться? Як? Невідь хто у ній на це запитання  усміхнувся і змусив дівча ледь ощерити зуби, шо про  «як» вже багато чого знали. Закортіло, аби про це знав ще хтось, крім Данила. Дорослість вимагає атестації. Взагалі, що це за життя – на пляж, з пляжу. Переведення ваги торкнутого другою і остаточною засмагою тіла на ноги знову нагадало про все ще дитячий живіт. В отих он  зміюк на його місці ями. Хлоп зирк, і бачить, що треба, без рук.
А як ти гадаєш, що там треба бачити? Данила тішить її волосся. Поки очі не скліють і вона не починає крутитися. Щоб не кусався. 
Треба остигнути. В тій украденій в Данила книжці повно розумного. Спершу читаєш з ненавистю, потім миришся. Не з Євгенією Панасівною, а з тою, що все це промовляє. Од її імені теж: «Гарно покинутим – можуть себе жаліти. Коли кидаєш сама – не до жалю. Який все ж в грудях б’ється. Як недострелений заєць. Сніг, кров і повні сивого неба очі. З них втікає життя. Без тебе. Радій! Не радіється…» Отаке… Доторк ніг до води проштрикнув тіло до самісінького чолопка. Звідки до дебелистих чорнуватих хмар втекли і між них сховалися  відчуття не відчуті. Але вже існуючі. 
Ліза здивувалася б, якби саме зараз до мозку пробилося те, що проб’ється потім: «Коли я любила вперше, то любила тільки я. Продираючись до дорослості. Стала дорослою – поюніла. Без жодного замирення з набутим досвідом. Ніби його не було. Тільки навіки перший поцілунок, перший і останній всетілесний тремт, перша віра й зневіра, перший здогад, що серце не ти, а хтось. Ти – всього лиш розпачні і смертні в нім стуки...»