«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Данило  здивувався почутому. З власних, як то кажуть, уст. Невже він цьому чоловікові співчуває? Мало що  про нього тямлячи.  Співчувають живі живим. Розумні розумним – то нісенітниця. Колись його уява аж застогнала від всього лиш припущення: він сидить в теплі і ситий, а десь за його наказом цілі табори засуджених сьорбають баланду, мерзнуть в бараках, гарують на лісоповалах. Цим вдарив «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина – правдою без ані грама живої справедливості. Ціла держава встає і лягає з пеклом без пекла. Навіть у пеклі. Сил на водіння очима по рядках зловісної тої книги вистачило не надовго. А ще більше їх пішло на вишкреб її змісту і духу з середини студента, який спробував зайнятися планомірним самопросвітництвом.
 Невже інопланетний цей професор погоджується на прийняття земного світопорядку як норми? Куди ні глянь, брех  і спокій. І  балаканина як смітник, куди Сенати й Ради відвантажують тисячотонні гори фіксованого  словоблуддя. А прогрес як спродаж? Предметів далеко не першої необхідності. І навіть не розкоші; мегалітна за генотипною своєю природою продукція знову повертається на Землю заради самої себе. Тут, –  Данило припаркував і знеструмив машину,  – ще терпимо: царює стандарт. А Київ рветься до багатоповерхових обор не для трудящого люду, а для всього лиш населення. Народ вимирає. В самому народі.
- Це моя ба̀тьківщина. Наголос на першому складі. 
- Розумію. А чому ти в Києві?
- Тому що не в Лондоні. Єдине місто, де  чувся б захищеним. Від несмаку. Оце все від овиду до овиду природа. А ми на острівці протиприродності. Не господарської, а гендлярської. Гендель – головний руйнатор Землі.
- Як планети? 
- Як домівки. Кожного з нас осібно. Вас теж. Якщо вподобаєте  те, що цього вартує. Почнемо з їжі. Ніколи не думав, що відкриється стільки проблем. Домовляємось – я їх вирішую на власний ризик. Не гурмана – не з моїм щастям, а вродженого інтуїтивіста. З цим я вже розібрався.
Дівчата, волею випадка покликані до участі в досотворенні організму не менш  розумного за розум, слухали випитування Данила як дорожньо-залицяльний балаган. Якби не Данилова симпатичність, його цікавість до ресторанного холодильника їм давно набридла б. А так вдавали, що  їм лестить підтверджувати чи заперечувати припущення цього красунчика, що замерзлі вареники годяться тільки на закусь.
- Ми вам наліпимо свіжих.
- А я про що? Свіжих, як твої губи. Масло і сметану принесете окремо. Я їх віддозую сам. Пан професор чех. Нашого нічого не їв. Борщ зелений… Справді зелений?
- Попробуєте.
- Ми ж домовилися – їмо на віру. Ми їмо. А ви – втілення цієї віри. Салати… Цибуля, само собою, молода. Помидори з городу. Нарешті – смаженина. Не уявляєте, на який я йду ризик. Ціла пательня свіжини. Нема – дістаньте. Картоплю переберіть. Чого кривитеся. Вже, певно, забули – я плачу, скільки скажете. Плюс кожній окремо. Хто з вас повар?
- Я.
- Замолода. Але хто не ризикує, той до ста  літ не парубкує. Ми з паном професором парубки. Запишіть це теж. З моїм телефоном. По дорозі назад залишимося на цілу добу. Для переатестації. З обслуги на  любов… цугом. Не чули про таку? А я чув, але не пробував.