«П’ять життiв, прозоскайп», роман

      ХІV
Cередина літа втомлює.  Нерішучою скрадливістю: то там жовтий листок, то там. Трава худне, падає охляло на землю, а та тріскається. Де більше сонця. В холодку пробує зеленіти, проте краще б не пробувала. Неминучість старості й загину передається навіть хвилям, що здригують хіба од риб’ячих збовтів. А так – німосхитно цілуються з берегами без ані натяку на життя. Вже не кажу – пристрасть.
Не сказала б, що це нагонить з пляжу. Навпаки  – заколисує. Спиш до обіда, спиш після обіда, дуже й дуже рідко спохоплюючись: «Це ж минає ще один рік. Зривайся!» Для чого? Все вже відбулося. А чого не було – вже ніколи не буде… Мала каже не так: «Виросла, а нащо? Аби стати дорослою?  Нащо?» Тобто – ніде нічого кращого. Ні позаду – в дитинстві, ні попереду – в старості». Десь так…
Євгенія звела голову, сподіваючись наглянути Лізу. Нема. Сторожить Данила. Чимось йому допекла. А може набридла? Я – зрозуміло: роби що захочеш і як захочеш. Час од часу це потрібно. Але час од часу… Поглянь –  йде. Не спішить. Виходить –  виспалася.
Про Данила між ними ні слова. У кожної він свій. Знати б, який саме – можна було б красунчика вколоти. За що? За… спокій. Зі мною спокій – з нею казиться. Любить. 
- Сюди! – Євгенія, посуваючись з місця для малої без рук, скопіювала тюлениху,  але дівчина на те не зважила.
Невже плаче?  Може, прийшла не з дому?
- Якісь проблеми?
- Була в школі. Помила вікна в трьох класах. Наперед. Завтра – в село. – Ліза впала на живіт. –  До осені. А ви де вчора були?
- Вчора я була дуже далеко. На дачі в одного пана. Письменника. Казати далі?
- А далі хіба не те саме? 
Не вороги і не подруги зустрілися на мить поглядами. Одного досвіду і одного віку. Щось справді трапилося.
- Я можу не розповідати. Письменникові сімдесят дев’ять років.
- Клас. А взагалі… Я часом думала, як то в старих виходить?
- Що саме? – Євгенія ані ворухнулася, чого не скажеш про її горло, яким пробігла судома.    
- Ви образилися? Даремно. Ви класна чувіха.
Він чогось хотів?
- А ти б на його місці?
- Ще не знаю. Коли мене ображають, я б знов грала в класи. Так не видно, що плачеш.
- Тільки не плач зараз.
- Не буду.