«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Григорій Штонь


Біля них по-гусячи увіткнулися лапами в пісок два просто-таки розкішні голуби. Харалужні їхні вола і спини одразу запрацювали, почувся джентльменський вуркіт і Лізине:
- Знов за своє.
- Ти вважаєш – ті самі?
- Звичайно. Теж під вісімдесят, а старе не забувають.
- Ану протягни руку.
Ліза простягнула два пальці і їх відсмикнула: обидва наготувалися на руку скочити.
- Тоді погодуємо. – Євгенія дістала з-позад себе паперовий мішок, вийняла  з нього мішок менший зі стосиком тонко нарізаного сира. Дві дольки сира залишила, а решту  наказово простягнула Лізі. – З’їж! Їм досить
 цього.
- А вам?
- Я  обійдуся. Учорашніми шашликами.
Ліза сковтнула слину і відкусила половину пригощення, спромігшись після цього ще й на давке «Дякую». Невідомо кому: у ній з першої ж зустрічі оселилася не одна, а дві Євгенії – старша і молодша. Водить її за ніс, безперечно, старша. А з молодшою можна приятелювати – два тижні засмагають разом і жодного фанаберистого зауваження чи вислову. З Данилом ще й, може, матюкається – тепер модно. Серед культурних; на неї б дивилися, як на шпанючку. 
Про те саме, але трохи не так, подумала  Євгенія: «Дитина. Гарна. Хитра. Наївна. І страшенно беззахисна. Просто-таки страшенно». Чия вона – якось не думалося. З висотної бетонки, і баста. Раз в ліжку ледве не вирвалося: «Стримайся! Я ж тобі не гімнастка». І воно, бідне, не майстриня спорту.
- Я все забуваю спитатися: твої батьки  як тебе ділять? Ти мамина доня, чи татова?
- Я копія тата. Якщо він не б’ється.
- Та ти що? Б’ється? Як?
- Малою по сраці. А тепер – по морді. На другий день вибачається. Він дуже добрий.
- Зрозуміло… Лягай ближче. Ти можеш уявити, що на мене вдома ніхто навіть не крикнув. 
- Можу. Але  то не цікаво. – Ліза поправила груди, підсмикнула щось  нижче пупця і підставила кулачки під бороду. – Якби мене не били, я б жодної гривні в руках не тримала. Хоч мені їх і не треба. – В її очах сяйнуло прощенністю, добром і, як не дивно, цілком дорослим розумом.  – Школа близько. Я нікуди не ходжу. Телевізор є… Вам смішно?
- Та ти що? На таку доньку я навіть не дмухала б 
- То вам так здається. Я зараза ще та. Трохи загарна. 
- Ти серйозно?
- Що серйозно? Нащо вам такий дорогий годинник? Бо гарні руки, очі, брови. Треба відповідний антураж. – Ліза злякано зупинилася: ану ж її викрили. Слово в слово так каже Данило. Ні, проскочило. – Мені ще думати про нього рано, але вже на носі.
- Що на носі?
- Випускний, танці, мацання.
- А тебе ще не мацали?
- Залежно хто.
Дві смарагдові кульки опинилися на щоках і щезли з щік, як у казці. Мала їх  навіть не помітила. Оце так витримка. Що ж там у них сталося?
- Тобі дати хустинку?
- Нащо?
- Ти ж плачеш.
- Обійдуся. 
 

Сторінки