«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Машина (він все ще звикав до того, що вона належить йому і що він – не її подоба) теж раділа першому своєму лету  крізь жарінь, дихала тим самим, що гоподар, – гіркавістю кюветних полинів, осоненим духом розквітлої гречки,  випарами соків пшеничного лану, розпареною знемогою військ зеленої кукурудзи. Слова не встигали за відчуваним, відчуване – за  змигуваним, радість – за щасливістю, перериваною малозрозумілими громадами  польових руйновиськ, присутність яких серед повсюдного безлюддя Данило не пояснював. А Богумил ні про що не запитував: океан ознайомчої інформації і київські враження першу модель земності предоручили їй самій. Що вона прирощувала, а що відкидала, – залежало від стрижневих настроїв, розмислів, потреб, які зринали за наявності зримих порожнин між випадково змайнулим і давно зафіксованим. Річки, річечки, ставки і Дніпро урешті-решт вклалися у поняття «водойма», решту простору забрала твердь. Набухло густо позгромаджуваними деревами слово «ліс». У єстві Данила все це мало ще й назву «Хмельниччина», поворот на яку з дороги на Почаїв запам’ятався голизною узбіч. Дуже короткою; поля невдовзі заплямилися гайками, далекими селами і позначеними на карті чорною фарбою невеличкими містами. Богумил відчував, що їх всмоктує просторовість, чи й не безрадісна. Напевне, тому що поїздка втомила, а шлунок… Данило нещодавно кинув: «Ваші конструктори перемудрили. Хлопців посадили на цукор, вас – на коктейль. Зі звуків і енергетичних, бачив, таблеток. Якщо звуки – Краса, а таблетки – Життя, вам хана. Життя у нас із Землею спільне. А може, одне і те ж навіть в дрібницях. Повірте, бо я цьому вірю, – те, що ви відчуваєте як музику, квітка відчуває як власну душу.  Мене тому не вчили. Маю на увазі – відчувати. Я таким народився. І таким помру. З квіткою на могилі. Пояснювати це треба дуже довго. Ваш Космос допетрав: ДНК про  нас говорить багато, проте далеко не все з головного. Головного як принципу стосунків людського тіла зі світом. Отой ваш Скорик… Ваш, бо ми з ним одне. Якщо з’явиться можливість – це вивчу. За допомогою власного пупця… Так от Скорик є чимось на зразок дзеркала. Без його «Мелодії» ви себе не побачили б. Сум зрячий. А що ви знали без нас про сум? Нічого».
Богумил згідливо схитнув головою – це правда. Напевне – правда, бо є ще й правда наша. Он той спогадковий міст через Дніпро – на чому він тримається? На опорах і дротах. Дротах непорушних і теж живих. Наочний розрахунок надійності й моці.  Дітлашня на пляжі захлинається від сміху, а міст напружився і мовчить. Він все вже сказав. Чи ним сказали. Без сказаного не існує подуманого. Зараз подуманого і подуманого потім…
- То як – спробуємо?
Данило пригальмував, придивляючись до будинків позаду заправки і до жовтого тенту з наліпкою: «Пиво». Ага – бар, чебуречна, ресторан. Все, як у людей. А самі люди – звірі. Людиноподібні. Він покрадьки оглянув супутника, чи той якимось побитом не почув подумане? Ніби ні – вимочує хустинкою вологу довкола вже й ніби розпушеної бороди. Пальці – як  ламкі павучі лапи. Звідкись взялися залисини. А так – хлоп нічого. Нагадує сніг, що набухає вологою, тане, видовжується, дивиться. Останнім часом навіть зогріває веселощами.  З приводу і без приводу. Нині нагодую. Хай перетікає зі свого світу у наш остаточно.
- Я попереджав: дорога витрушує. З мене – вечерю, з вас – вчорашній день. Вже стали дядечком, якого пора годувати. Хлопці наказали – що їм я, те їсте й ви. Дали повно,  –  Данило показав туге портмоне,  –  грошей. Так що зупиняємося.
-  Я не проти.
Богумил здивувався холоду, що проповз серединою, куди скоро доведеться заливати і запихати їжу. А з нею і себе чужого. Про різницю температур у ріднопланетній енергетичній мережі і тут він давно забув. Як і забув про небезпеку втрати звичної легкості розумових і фізичних рухів; його самовідчуття, кажуть, обов’язково наблизиться до гравітаційного рівня виключно цього закутку Космосу. Але відступати  нікуди.
- Вперед! Саме так у вас кажуть, коли мозок переходить у ноги. А в мене – у шлунок.
- Не драматизуйте.