«П’ять життiв, прозоскайп», роман

 Євгенія поклала шию на зчеплені руки і обережно торкнулася косами піску. Хай брудняться. Аби дитина не вовтузилася, не ховала від неї очей, нічого не видумувала. А, як і вона, питалася у хмар відповіді на питання питань – нащо люди одне одного мучать. Може, про це й не знаючи. Данило зранку телефонував, казав – їде на Хмельниччину. І відчувалося, хотів про щось попросити, але передумав. Можна здогадатися – аби вони з малою про нього не теревенили. Він їх бачив разом і на один з нічних дзвінків  похмуро кинув: «Не дурій». Вона теж бачила ніби його. Проте тоді це здалося грою випадку. Догралися. Ось зараз скажу їй… Що? Це ж перші дорослі сльози. Перший поцілунок, перші злягання – то така бридота. А жіночі сльози… Зрештою, як у кого.
Звідки їй було знати, що малій заболіло п’яне Данилове: «Прийшла прощатися?» Ліза теж розрізнила його між хлопцями, коли познайомилася з жінкою з іншого світу. Яка тим, кого вона любила, розважалася. Так і вона колись зробить… подумалося тоді. Не вічно ж бути школяркою. Сьогодні дівча поклало за це вибачитися. Навіть підшукало підходящі слова: «Я не винна, що так вийшло. Вона сама підійшла». А він поїхав, не залишивши під цеглиною ані слова. Голова кооперативу на запитання, де електрик,  –  скривився: «Кінчайте валяти дурня. Бо й мене з вами посадять». 
Сама винна. Чого закортіло, те й маєш.
Дурненька – помилок не існує. Тільки збіг наслідків. Євгенія цього не сказала б навіть при повній між ними відвертості. Бо й наслідки бачаться і сприймаються по-різному. Як і ми буваємо різними. Моральними, безморальними, аморальними.
Ліза відштовхнула ногою голуба, який готувався біля неї задрімати. Ще один любитель халяви. Чому подумалося саме так, невідомо.
Комусь відомо. Де зараз Данило, що він думає…  Про неї. Якщо думає. Двірничка сказала – поїхав з професором. Два розумаки. І нас тут двоє.
То й що? Нічого. Сама б здуріла.

ХV

Висковз  з міста  разом з вервечкою безголосих машин  був очікувано цікавим і навіть захоплюючим. Богумил до подорожі себе підготовив. Як до пересування автобаном, на карті позначеним ламкою лінією до Житомира, після – стрибками ліворуч, праворуч, ліворуч. Аж до Хмельницького. 
Жодне з переживаних відчуттів не мало сталого змісту. Або й взагалі змісту: ліс, поля, обрій, села без лаконічних пояснень Данила влітали і
вилітали з олюдненої середини  без зачіпок за щось знане, обжите не лише мозком, а й мережею запущених в роботу фіксаторів довкілземного буття. Багаторазово чута і читана ця словоформа своєю змістовою змінністю і вражала, і ошелешувала. А ще більше довантажувала неспізнане спізнаним. Коли осмислено, а коли й зовсім ні. От що це таке дообрійно хилитається під ударами стрічного вітру, який вже за кілька кроків від дороги дме навперегонки, а ще далі – гуляє з вивертами, що буквально змушують… наспівувати. Аби що, аби як, але в тон з… невідомо ким… За вікном машини і в собі… «Жито»,  – кинув Данило, а метрів через сто додав: «Хліб».  Вихор з кількох тисяч понять, умовисновків осліпив на секунду тяму і щез. Лишилося те саме жито. І вже навіки не те. А муркотлива залізяка  вже залишає позаду нове: «Діброва… Був ліс і нема… Тільки десяток дубів. Вони пахнуть». Справді пахнуть. І хмари, коли  здіймаєш до них очі, пахнуть. Очі сортують запахи, сортують кольори, сортують думки. Вже дивишся, знаючи… Зовсім не так, як допіру… Діти, напевне, вилюднюються так само. Хоч я – не цей світ, а Всесвіт. Був Всесвітом…
Земля дивує лише землян – Богумил мав нею стати і ставав з набором послідовностей, причетних до Вічності. Що було першим, а що стане останнім у цій вервечці перетікань  зорового дотику у після нього відчуте й долучене до перевідчутого – ніхто не знав і знати не може. Він  став  результатом неосяжно численних занурень в життя як процес щеплень думці – запаху, деревам – простору, поверхні ставка – небесної синяви. Про образ світу з Данилом було говорено не раз, але тільки тепер Богумил почав усвідомлювати, що й процес мислення – то рух двобічний. Від одного набору змістів до набору зворотного, від свідомості як стану до свідомості як нурту, де жодне із суджень не тримається причин і форм його з’яви і тими формами воднораз є.  Лінійність, одновимірність, предметність перестали бути мірилом істинності і сама істинність стала плинною, перетічною,  дорівнюваною не власне собі, а шляху до себе й через себе. Його вписаність у знаннєву всегалактичну статику ставала куди менш значущою, аніж біжуча злитність з  полями, птаством, селами й містечками, яких для Космосу не існує, але які в ньому є. Він вперше відчув нагадування про себе голоду… Бо не лише був, він – жив… Ще не здогадуючись про незворотність процесів вилюднення і олюднення за участі не лише інтелекту, а й тіла? Хай штучно довкіл нього рощеного, але не чийогось, а його. Природа як творець і  досотворювач проектів, може, й не її, але без неї нездійснених, – забирала Богумила у світу «чистих» абстракцій, метафізичного екзистенціювання,  безпобутового скніння. Саме скніння: 
жити, як Данило, – то суцільна незбагненність, але незбагненність заклична, солодка, щораз більше бажана…