«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Про справедливість хай говорять нездари.  Кожен принцип – ошийник. Служба – те саме. Що ж до свободи… Почну цю пані вивчати. Факультативно.
Хлюп в груди малозрозумілого бадьору додав до подуманого ще й краплю іронії – битий-перебитий заручник підсудного минулого знав, що ні тут, ні десь його ніхто не зачепить. Все, чим він займеться чи всього лиш побавиться, його хіба заспокоїть в головному – він деградує, але ще не здеградував. На Мальдіви не поїде, незайманиць шукати не стане, яхту з якоря геройськи не зірве. Аби опинитися між водою і небом там, де вода стає небом. Посеред Київського моря. З мимовільними позирками убік Канева, над яким завмер вищий за довкілля пророк. Зрозуміло – липовий: схитує основи земного буття тільки зневіра. Що більш повна, то більш конструктивна. Не тут, а звіддалі бачиться нещадно ясно: Україна – міф. Живлений героїчною кров’ю. Не в достатній, а абсолютно наявній її кількості. Другий Майдан її вичерпав так само, як колись Гайдамаччина, а ще раніше – Хмельниччина. 
Що та кров в народі не вичахає – ні про що не говорить. Крім як про те, що вона дурна. Бо якби була розумною – ставала б золотим запасом, ядерним арсеналом, незалежністю. Науковою, промисловою, громадянською. Збрикувати ще не означає протестувати. Насамперед – проти себе учорашнього. А тут на вчора моляться… Фольклор…
Цим словом екс-радник Президента з питань без відповідей називав і  таврував свідомість святкову, заквітчану любов’ями до всього рідного. А хто ж буде  любити не рідне, а потрібне? Не розтринькувані гроші, устатковані усім необхідним  шахти, незасолені поля, доглянуті ліси, чисті водойми, ріки, не кошерну, але й не потопаючу в низькосортних жирах їжу. Народ стає патріотом тільки  в поті чола. У тому числі й чола розумного.
Свідомо відмахнувшись від питання, до якого саме народу належить він сам,  екс-дипломат прохитався між спальним дріб’язком і заскочив у кабінет, де впав у зеленошкіре крісло, вдарив по комп’ютерній приставці і завмер. Бо забув, чого сюди забрів. І поки екран монітора оживав і від програмних заморочок відпльовувався заморочками новими, не міг пригадати, що саме поза допіру думаним прозиралося? Чи й навіть в глибині внутрішнього зору шастало. Якась задрипанка. У вигляді безликого дівчати невідь з яких країв і чийого життя. Бо в його відрешетованому колись не було вітру, здатного з жіночого тіла зробити безгрудий штурпак, позад якого одчайко хилиталася доземна одяганка… з повітря. Темнішого за повітря денне. Згадався нинішній сон. З тою самою і не тою самою постаттю. Може, й не жінки; чорна мантія розпачно висіла на просто тілі без тіла…
Процес  пішов. Він  натиснув мишку, наперед радіючи поверненню у файл з початком статті «Монітори позасвіту». Більше року заради неї  студіював усе хворе на містику, щораз впевнюючись, що кінематографія (це може стати й темою книжки!) легалізує вселюдський потяг до сприйняття незримого. Йдеться не про двадцять п’ятий кадр – то іграшка, а про нейрофізіологічні відбитки реальностей, які не контактують із свідомістю. Зір, слух, нюх, вербальна сенсорика – то всього лиш досвід існувальний. Без нього всі мої «хочу»  зіллються з моторикою інстинктів. Мрії, ідеї, переконання, у тому числі й переконання табуйовані, належать не до власне тваринного ареалу людського психо й покриваються поняттям «внутрішній світ», поза яким, довкіл якого і в якому екранується багато всякого. Дещо з того всякого проривається у сни. Проте куди більше залишається не інтернованим. Борис Васильович, як міг старанно, затемнив середину, звільнився від зорового у ній мотлоху і знову побачив не одну, а дві живі тички. Які, безсумнівно, його теж бачили і навіть були готові до бесіди. Прошу. Він рослабився, заплющив очі і почув:
- Де Данило?
Он воно що – Данило… А чому не я?
- Чому не ти? Тому що не ти.
Манекен у повітряній льолі зігнувся, розігнувся, хвильно виструнчився і більше ні слова. Борис Васильович знущально і, як на його погляд, непомітно хмикнув. Бачили ми таких. У мозок ледве не прорвалися серіали давно загнузданих запоїв, де чого тільки не надивився. Сила – це й впокорена слабість. Чорта з два він у президентському звіринці вберігся б, якби  не релаксації з горилами, ґвалтованими пантерами, з пересипом у хмарах. Чому його й боялися – міг, лежачи на підлозі, розповідати про Бангкок. Де ніколи не був. Не хочете говорити – не треба. Я теж помовчу…