«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Те саме, що вони покинули: повен стіл наїдків, повні пазухи цьицьок (Богумил на цій думці спіткнувся, але й наступна була не кращою), смокти з передихами, і знову смокти, і до температури плазми  доведена жаркість дівчачих тіл пообіч чергової жертви вічної статевої невтоленості. Підсилюваної чемністю професора і його баритональними: «Любо, що тобі подати? – Що дасьте. – Тоді оцей ось кусочок не знаю чого. Мого серця. Відкрий губки. – Я встидаюся…» І це була правда: повариха нічого не їла, тільки чекала, чекала, чекала. І дочекалася: «Ти обіцяла мене з’їсти. – Я-а-а! – Якщо не так – поправиш. Ходімо, покажеш мій номер. Бо тут я сконаю».
Услід парі, що звелася і пішла, пролунали Данилові оплески. І  почуте Богумилом: «А тепер за роботу. Без поспіху. Я не професор,  але що зможу, те зможу»…
Зміг не багато, бо надвечір заснув. А Богумил не спав. Люба схропувала, у вікно дивився Всесвіт. Вже не такий кличний, як допіру. Земність землян і земність гостьова багато чим протиставні. Навіть з урахуванням їхньої однокореневості. Наразі – мовній: вдома без дому, а лише з гніздом енергопоінформованості про функціонально інші гнізда, його «я» не потребувало «я-рефлексії». Одержав сигнал, його  опрацював, ретранслював, узгодив зі змістами всепланетарного чи й усекосмічного спектру, і, як каже Данило, капець. Сигналу і власній   самості. А тут вона, по-перше, отілеснена. По-друге – пережита і безупинно переживана. А по-третє і по-десяте – пекуче осердечнена. Одержане від Любиних ласк і, забув, як їх?… пестощів задоволення не просто сподобалося, він ним… доосутнився. Мозок спробував писнути: «Як тварина»,  – але на нього хто тільки не накинувся. Останнім і найбільш нищівно Дух, що промовив: «Плоть – творіння не стартове, а фінальне.  Понейронно». В редакції Данила це прозвучало ще чіткіше: «Вище життя не скокнеш».  
 Тутешнього життя. Про краще я не чув  і чути не хочу.
Рука, яку обслинила Люба, затерпла, але треба терпіти. Богумил спробував  ворухнути рештою тіла, на що Люба зрегувала ще більш дитинно: притиснулася до обцілованого професора так, ніби його в неї забирають. І все ж довелося її руку з шиї зняти, а саму шию звести, аби визначитися, де вони насправді? При закритих очах  якусь секунду здавалося – в глибині телепортаційної хвилі, що  було б немислимим кощунством.  Взагалі – яке кому діло до того, де він, з ким він і ким він є? Що було треба – зроблено і буде робитися далі. Але якщо це означає завершення експерименту – без мене. 
Тобто як без тебе?
Богумил повернув шиї тверду опору, вкотре здивувавшись наявності в ньому не одного, а багатьох співрозмовників. З правом вирішального голосу у того з них, що це право забирають без черги, без дозволу, без
достатньо вагомих мотивацій. «Наш менталітет балакучий»,  –  сказав якось Данило.  – «Нагадай, що таке менталітет?»  – «Непідконтрольність  здоровому глузду». Богумил здвигнув плечима, але промовчав: внутрішні спаринг-партнери йому подобалися. Ділові, безцеремонні. А що їх забагато – так і життя багате. За межами здорового глузду… Данило на це, переконаний, примружився б, покрутив шиєю і кинув: «П’ять балів». Проте ризикувати не варто: заточка характеру занадто розумного прибульця ще тільки почалася. Та й що таке розум? У вік комп’ютерних технологій. Богумил злякано поводив очима по готельному убозтву, прислухався до Люби і розпружився: все в порядку – він поза досяжністю як своєї, так і місцевої цивілізації. Так, принаймні, здається. А коли здається – займемося любов’ю: Любина нога вже двічі дуже й дуже підозріло подригувала. Дівча, що не кажи, виховане. Але, нікуди не дінешся, давно не дівча… 

Данило просвітив. А Люба довчила.