«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Де Данило?
- Ви ким хочете командувати? Мною?
- Де Данило?
- В дупі.   
- Де то?
- Можу показати.   
У кабінет повернулася тиша, перебивана зграйними скриками дітлашні. Треба скупатися й самому.
- Ми чекаємо.
- На що? А-а – закортіло  кіна. Не буде вам кіна. Доки не розберуся, хто ви. Але не сьогодні.
Монітор схвально згойднув аквамарином, з якого проступила біла сторінка з назвою розпочатої учора статті. І перший її абзац: «Людська увага не має вибору між тим, що фіксує, і тим, чого не пускає далі слуху чи зору; усе нею браковане перестає існувати саме тому, що його ігнорують. Установки на той чи той результат…» 
Не те і не так! Тобто – не зовсім те. 
Відчуваючи, що зараз застогне, екс-дипломат ліг лобом на стіл, шепчучи: «Що б я робив, знаючи тільки те, що знаю. Дякую… Мене ще раз врятовано. Дякую…»
ХVІІІ

Нехіть пробуджуватися –  несподіванка. На пару з млістю, бажанням потягнутися, здатністю чутися тим, ким ніколи не був – істотою виключно земною. Та ще й звиклою до навичок, серед яких невдоволене брикання ногами, смачні позіхи і голосні перди приносять насолоду найвищої інтелектуальної кляси. Ще б трохи музики і… 
Богумил глянув уперед, не фіксуючи, крім себе, нікого. Теж новинка… Тоді звідки шепіт: «Ти класний мужик». Класний – напевне, як Данило. Але ж Данило в ресторації теж був.  Час од часу втікав у себе… Жінка потребує чоловіка всього. А бере ще більше – тебе зі снами, з бажаннями, з думками. Куди не ступиш,  вона. Так було перший день. Поки не вистиг. Від чого, Данила не питав. Просто вистигав. У цій забутій всіма світами клітині. З ліжком, телевізором, умивальничком і дуже й дуже доречним душем з унітазом. Називається це – номер. А двоповерховий багатовіконний прямокутник – готелем. Везти гостя  до батьків Данило не захотів. Пояснив просто – тут є все, що треба. А в селі – тільки раритети. Обора, нужник і так далі. Аж до неоліту.
Його краще не перепитувати. Те дівчисько з нестулюваними губами і намагніченим животом подобається не лише йому. Як саме подобається, Данило не каже, але при її з’яві вибухає. Та і я її бачу чи й не всім тілом. Проте поводжуся спокійно – мало чого тілу кортить. Я – істота виключно мисляча. За проектом моїх галактян, що нарешті відчепилися. Я ж не сказав, ні куди їду, ні на як довго. От і зараз не поправили. Бо мені вони по фігу. 
Так, помовч. Справді, ніяких у вусі трісків, а в горлі – подряпин. Кожну помилку викашлюй… Пішли ви… Данило десь близько. Того я й такий хоробрий…
З вікна номера видно не дуже багато.  Вчора нарахував сімнадцять ям. Між ними залишки, як Данило каже, дороги до комунізму. А з того боку вулиці… зараз згадаю… сквер! Ні – парк. Все збираюся уточнити. Парки – духи провинних тортур. А парк – це щось чоловіче. Теж мучитель.  Кого, чого і за що? Місто зрозуміло – мучить брудом. А парк – обідраним клозетом. Сморід позанебесний.  Міста, виявляється, навіть в одній державі неоднакові. Тут тільки центр має чим подобатися. Збоку площі базар, а на базарі жіноцтва – хоч бери і втікай. Бо кого доторкнешся –   середини нема. Я, щоб не обпікатися, ходив від стола до стола  обережно, придивляючись до ніг, стегон як до того, що треба оминати. А жінкам здавалося – навпаки: на що дивишся, того й хочеш. І вони, як би це сказати, – підставлялися… Довелося втекти на площу, там, збоку  пам’ятника (прочитав –  Шевченкові)  присісти і трохи заспокоїтися. Дивною думкою – голод голодніший за потребу. Данило натякав. Грубо і неясно: «Хіть родить нехіть». Якщо те, що я відчуваю, – хіть, то треба її вдовольняти. Без вагань і негайно; стільки довкола незвіданого, а  мене аж судомить від того, що поруч і що у теорії здавалося чистою механікою…